Ветеран Михайло Гула.
У свої 26 років Михайло Гула з Сарн — ветеран російсько-української війни. 24 лютого 2022 року він прийняв рішення, яке змінило його життя. Про службу в теробороні, перший бойовий досвід, «світло в кінці тунелю» та довгий шлях повернення на цивілку захисник розповів СарниNews.City.
«Ми поголилися налисо, зробили класні фоточки й пішли записуватися в тероборону»
До початку повномасштабної війни життя Михайла було цілком звичайним: заняття спортом, робота над ремонтом машин, побут і відпочинок. Любив пробіжки на стадіоні та вправи на турніку. У щоденну рутину все частіше потрапляли новини про накопичення російських військ біля кордонів.
— Якраз 23 лютого я спілкувався зі знайомим атовцем. Запитував, що робитимемо, якщо почнеться. А він каже: «Та перестань, кожен рік те саме. Але якщо війна, то будемо воювати». Я відчував, що цього разу все серйозно. Так і сталося. Наступного ранку мама розбудила мене в сльозах: почалася війна, — розповідає Михайло.
24 лютого він закінчив усі невідкладні справи. А далі, як і домовлялися, зустрівся з друзями, щоб піти захищати країну.
— Ми приїхали до мене додому, поголилися налисо, зробили класні фоточки й пішли записуватися в тероборону, — сміється Михайло. — Це рішення я прийняв одразу ж і воно не підлягало обговоренню. Батьки відмовляли мене ще з часів АТО, але 24 лютого і я, і вони розуміли — у цьому немає сенсу. Я піду. У мене не було ейфорії чи якихось нереалістичних очікувань щодо війни. Я розумів, що можу загинути. Але, чесно кажучи, тоді не думав, що це може затягнутися так надовго.
До повномасштабного вторгнення Михайло займався спортом.Фото: надане михайлом
Початок служби в 60 батальйоні 104 бригади ТрО ЗСУ виявився зовсім не таким, як уявляли хлопці.
— Довгий час ми просто сиділи й чекали. Нам не давали зброю й фактично нічому не вчили. Але компанія в нас зібралися нормальна — всі прості хлопці, різного віку, переважно місцеві. Ми допомагали одне одному, підбадьорювали, жартували, — розповідає ветеран.
Робота, яку дають солдату, часто визначається його фізичними можливостями. Так Михайла призначили кулеметником.
— Побачили, що я не слабкий фізично, дали кулемет. Старенький, важкий. Лише через рік я вперше з нього постріляв, коли стало зрозуміло, що йдемо на бойові, — ділиться захисник.
Одне з перших фото Михайла в лавах тероборони.Фото: надане Михайлом
«Прокинувся, бо почув: заруба почалася»
Для Михайла Гули перший виїзд на бойові позиції став моментом, коли страх змішався з рішучістю діяти, незважаючи на небезпеку. Відчуття перед відправкою в зону бойових дій були змішаними:
— Було страшно, бо ми знали, що їдемо в сторону Бахмута, а тоді це була так звана «дорога життя». Щодня бачив, як привозять 200-х, і розумів: це може стати квитком в одну сторону.
На схід Михайло поїхав окремо від підрозділу, бо проходив реабілітацію після операції. Коли ж долучився до хлопців у Торецьку, місто справило на нього гнітюче враження.
— Все розвалене, «швидкі» літають туди-сюди, а поруч діти на гойдалках — це контраст, який важко забути, — пригадує боєць.
Декілька днів на адаптацію — й наказ на перший бойовий виїзд. Підготуватися до такого досвіду, каже Михайло, майже неможливо:
— Ніхто з хлопців не міг достеменно пояснити, що там відбувається. Та й теорія від практичного досвіду разюче відрізняються. Не зрозумієш доки не побуваєш на позиціях. Але хлопці завжди жартували, підтримували один одного, бо без гумору там ніяк.
