Ілюстративне фото.
Рік, що минає, був насиченим і водночас емоційно складним. Так жителі міста знаходили свої місця сили, де відновлювали внутрішню рівновагу й відпочивали душею. СарниNews.City зібрали розповіді місцевих про локації, що стали опорою у 2024-му.
«Моя форма терапії»
Озеро Селянське, або ж у народі «Христя», — місце сили сарненчанки Юлії Тимощук. Там вона любить прогулятись, послухати музику й побути на самоті.
— Це моя форма терапії. Допомагає заспокоїтись і зосередитись, дає час для роздумів і для того, щоб зрозуміти себе. Після таких прогулянок почуваюсь краще, налаштовуюсь на позитивні емоції, — ділиться Юлія.
Озеро Селянське.Фото: СарниNews.City
Юлія намагається влаштовувати такі терапевтичні походи на «Христю» щовихідних, звісно, за сприятливих погодних умов. Підсумовує, що й сон після прогулянок довжиною 10 кілометрів стає значно кращим.
«Лишаєш все за дверима храму»
Місце сили Ірини Кулеши — римо-католицький костел Преображення Господнього. Ділиться: це дім, за який вона разом з іншими парафіянами відповідальні. І не тому, що це християнський обов’язок, а тому, що має внутрішню потребу дбати про місце, де їй добре і де почувається як вдома. Костел разом із рідними жінка відвідує щонеділі й за можливості — протягом тижня.
— Скажу відверто, що бувають моменти, коли не знаєш, як вирішити певну справу: чи по життю, чи по роботі, чи в сімʼї. Тоді просто хочеться прийти, стати на коліна і помовчати. Просто помовчати у присутності Бога. Адже мовчання – це теж молитва і в такому мовчанні якось сконцентровуєшся, збираєшся до купи, як розбита ваза, і знаходиш відповіді. Заходиш у храм і, відкриваючи двері, залишаєш все інше десь поза ним, — ділиться Ірина.
Костел Преображення Господнього в Сарнах.Фото: СарниNews.City
Із костелом жінка познайомилася у 13-річному віці після першого богослужіння у храмі. А заразом і з римо-католицькою конфесією, польською мовою та людьми, які залишаються в її житті й до сьогодні. Тоді у храмі активно збиралась молодь на християнські зустрічі.
— Ми збирались на дні молоді. Разом вчилися пізнавати Бога. Потім, вже будучи в складі екіпи відповідально,ї заохочували молодь до спілкуання, передавання своїх досвідчень та знань. Це не були лише молитовні зустрічі. Ні. В нас було все: спілкування, танці, міні театральні постановки і навіть спільні виїзди. Ми жили повноцінним життям, яке крутилося доокола храму, в центрі парафії. До нас доєднувалась молодь з Дубровиці, Томашгорода, Рокитного, Рівного. В історії храму завжди будуть імена священників: отця Ярослава Ольшевського SAC та отця Франчішека Ґомульчака SAC — вони, можна сказати, піднімали нашу парафію, після років радянського закриття. Місцеві ж жителі добре знатимуть отця Владислава Лукасевича SAC, який не тільки був довгі роки настоятелем парафії, а й приймав активну участь в житті та розвитку нашого міста.
Сарненчанка Ірина Кулеша.Фото: СарниNews.City
Сарненчанка зазначає, що стан після перебування у храмі не завжди однаковий:
— Іноді виходиш заспокоєний, іноді з підняттям духу та бажанням долати гори, а іноді — розбурханий. Тоді розумієш, що в той момент прийти треба було для того, щоб, складаючи свої думки і почуття, отримати певний досвід. Не буває такого, що ти прийшов у храм, помолився і «клац» — все в тебе на своїх місцях. Іноді Бог дає розбурхане море, щоб за дверима храму ти, міцніючи, в цій бурі знаходив вихід. Бог не дасть відповіді, він дасть напрямок.
«Дім — особистий оазис спокою серед буремного моря життя»
Для сарненчанки Ірини Гарбовської місце сили — дім. У центрі її «святилища» найрідніші люди: чоловік і діти. Жінка активно волонтерить, тож ділиться: крім невичерпної енергії, вони — її особистий супергеройський костюм, який робить невразливою:
— Коли сумніви намагаються мене поглинути, їхні обійми стають міцним щитом, що відбиває всі негаразди. Їхні посмішки — це сонце, що розсіює хмари тривоги, а їхні голоси — мелодія, що заспокоює душу. Найголовніше для мене — це мої рідні поруч, тому я боротимусь за їхні спокій і майбутнє.
Ірина Гарбовська з доньками.Фото: Надане Іриною
Ірина зазначає, що дім — це не просто цегла й бетон, це храм і особистий оазис спокою серед буремного моря життя.
— Тут, серед знайомих стін, я скидаю маску, яку ношу назовні, і дозволяю собі бути собою — без фальші, без прикрас, без докорів, без спроб вдавати когось іншого. Тут я можу плакати, сміятися, кричати від радості чи відчаю — будь-які емоції знаходять тут свій притулок, не затиснуті, не придушені, а прийняті з усією їхньою силою, — ділиться волонтерка Ірина.
«Там я ніби повертаюсь у дитинство»
Для жителя Сарн Владислава Паднюка місце сили — Голубе озеро, або ж Коплище.
— Там я ніби повертаюсь у дитинство: коли мама забирала з уроків й ми їхали маршруткою «Сарни-Рокитне», щоб покупатись і разом провести час, — ділиться Владислав. — Ще часто їздив туди з дідусем, який навчив мене плавати й привив любов до цього спорту. Він був мені замість батька.
Владислав на озері Голубе.Фото: Надане Владиславом
Нині ж сарненчанин щоліта намагається якомога частіше їздити до озера свого дитинства, проте вже зі своєю донькою. Розповідає, що після проведення часу на Коплищі відчуває моральне полегшення:
— Почуваюся духовно очищеним: і думками, й емоціями. Немов відкидаю весь негатив, забуваю про всі труднощі й негаразди і маю змогу відчути ті безтурботні і щасливі моменти дитинства.
Що було раніше
СарниNews.City створили підбірку подарунків до Нового року. У публікації — пропозиції від підприємців у Сарнах на різний смак і гаманець. Вартість подарунків — від 450 до 2900 гривень.
