Частина команди волонтерського центру.
За майже три роки повномасштабної війни в'язальниці із Сарн виготовили близько 30 тисяч квадратних метрів сіток. Попри вражаючу цифру, кажуть, не втомилися. Доки військові боронять тил, маскувальні сітки мають захищати фронт. Напередодні Дня волонтера в’язальниці розповіли, як вперше взяли в руки гачок і працювали при свічках та де знаходили нитки.
Від базових сіток — до «гламурних» сидінь і теплих шкарпеток
Зустрілися з волонтерками 4 грудня, на іменини Варвари. У волонтерському центрі «Сарни» свято — не привід для відпочинку. Тут продовжують заготовляти їжу, пакувати теплі речі й інше необхідне захисникам спорядження. Сам День волонтера теж «святкуватимуть» у дорозі — вирушають на Сумський напрямок.
— На Варвари сміливо в’язати, шити та займатися іншим рукоділлям. Навіть навпаки виріб, який ви створите, матиме особливу благодать. От і я сьогодні, в’яжучи, промовляла до Святої, що це для наших воїнів, просила, щоб вона їх захистила, — розповідає Олена Сітякова.
Олена Сітякова частує колег-рукодільниць тортом.Фото: СарниNews.City
Тим часом до передачі складають важливий вантаж — сітки. А ще в’язані шкарпетки та сидіння. Їх у цей день принесли самі в’язальниці, аби вперше за три роки великої війни зустрітися з колегами по рукоділлю вживу. Бо, хоч жінки й тісно зв’язані спільною справою, часу на спілкування бракує.
В’язальниці та волонтерки вперше зустрілися майже повним складом.Фото: СарниNews.City
— Наша спільнота почала формуватися з повномасштабного вторгнення. Ми ходили у волонтерський центр, допомагали продуктами, ліками — чим могли. А потім виявилося, що у дівчат немає сіток, — продовжує Олена. — Я спробувала зв’язати першу — підійшла. І тоді продовжили з мамою, Людмилою Павлівною, виготовляти ці основи. Пам’ятаю, як в’язали їх при світлі телевізора, бо ж всюди застосовували світломаскування.
Згодом до в'язальниць долучилась Роза Саргсян та Надія Корнілова. Потім підключилась ще Олена Мирончук. З 2022 року жінки працювали вп’ятьох, періодично до них доєднувались нові волонтерки.
Олена Мирончук отримує подяку від волонтерського центру.Фото: СарниNews.City
— Я побачила оголошення в інтернеті, що луцькі волонтери просять в'язати сидіння. І думаю: що ж я не зв'яжу чи що? — продовжує Раїса Аврамишина. — Спробувала, ще підключила Валю Єгорову, інших. Словом, передала першу партію на маршрутку в Луцьк. Ще була ситуація з водієм, яку я досі пам’ятаю. Він у мене 40 гривень взяв за те, щоб я ті сидіння просто поклала в автобус. Хоч і знав, що там волонтери забиратимуть. Мене так це зацепило за душу… А потім зайшла в наш волонтерський центр запитати: невже тут не треба? І почала вже їм передавати. Кинула клич у Фейсбук, трохи дівчата долучалися. Підсадила навіть свою 80-річну бабулю. Вона мені ріже речі, розпускає і мотає в клубки нитки, щоб передати іншим дівчатам. А я плету.
Раїса Аврамишина на фото ліворуч.Фото: СарниNews.City
Пані Раїса розповідає, що робити сидіння не складно. А от використовувати можна по-різному: для зручності в танки, БТРи, автомобілі або на холодну лавку кинути, під голову покласти, щоб подрімати — всюди:
— Я за день можу штуки три зв'язати. Буває по-різному, бо ще ж і на роботі працюю, інші клопоти маю. Але за тиждень штук 10-12 виходить.
Сидіння, виготовлені пані Раїсою.Фото: з Facebook-сторінки волонтерки
Згодом виготовляти сидіння почали й інші волонтерки. Все через те, що в рукодільниць залишилося багато кольорових ниток.
— Люди приносили різне, бувало дуже яскраве. І куди його дівати? В сітку не пустиш, бо буде відсвічувати. Тож у нас сидіння доволі гламурні є: і з люрексом, і рожеві. Там колір ролі не грає, — пояснює Олена.
Команду рукодільниць-волонтерок у свій час підсилили Тетяна Мацькова, Ірина Раковець, Наталія Крушельницька, Наталя Добринська, Любов Павлюк, Лариса Шапірко, Лариса Петрова, Зоя Дейнека з Рівного. Допомагає і 80-річна Тамара Сенець — робить сидіння, в’яже шкарпетки, нитки розпускає. А її донька Світлана Сесь також приносить шматки основ для сітки. Ірина Стоноженко долучилася влітку 2023-го:
Ірина Стоноженко отримує подяку від волонтерського центру.Фото: СарниNews.City
— Коли повномасштабна війна почалася, я допомагала у волонтерському хабі на базі ліцею №5. Поступово обсяги робіт там зменшувалися. І я побачила пост Альони Сітякової у Фейсбуці. ми вчилися в одній школі, тому товаришували. І так я почала допомагати дівчатам саме з сітками. Я працюю на ринку, тож до обіду в’яжу прямо там, а після обіду ще й вдома. У багажнику мого авто — завжди є сітки або нитки до них.
Багажник авто пані Ірина, заповнений сітками.Фото: СарниNews.City
Олена Мирончук, крім основ сіток, в’яже шкарпетки. Про тепло захисників також піклується Ніна Ковальчук.
«Почали в’язати 23-ій гектар сітки — і це вручну»
За три роки спільної роботи сарненські в’язальниці повністю налаштували процес виробництва. Кожна чітко знає своє завдання. А от перші маскувальні сітки, тепер вже профі, згадують із посмішкою.
— Вони були такі кострубаті, — сміється Олена Сітякова. — Як ми їх збирали — це був страх Господній. Хтось приніс метр на метр, хтось два на два. У когось ланка невеличка, в іншої крупна. А я сиджу і думаю, як ту основу докупи зв’язати.
З такої ситуації жінки знайшли вихід — Людмила Сітякова почала в’язати початки для сіток. Зразки брали інші рукодільниці та продовжували в’язку. Кожна виготовляє, скільки може, а тоді шматки сплітають у спільну основу.
Людмила Сітякова на фото праворуч.Фото: СарниNews.City
— Зазвичай сітки робимо розміром 8 на 4,5 метра. Хоча за запитом виготовляємо і менші, і більші. Потім вже заносимо у волонтерський центр і тут, на місці, їх обплітають, — пояснюють в’язальниці.
В’яжуть сітки гачком. На початку рукодільниці пробували навіть макраме, але ця техніка не прижилась.
— Ми вже почали 23 тисячу квадратних метрів сітки (23 гектари!) — і це тільки в'язані вручну. Перші сітки ми не рахували колись, бо там були й огіркові, і рибальські, і макрамешні. Якщо їх теж додати, то загальна площа точно сягне 30 тисяч квадратів, — підраховує Олена.
Волонтерки обмінюють готові сітки на нитки для нової партії.Фото: СарниNews.City
До речі, не всі волонтерки долучились до виготовлення сіток, вміючи в’язати. Наприклад, Раїса Аврамишина не приховує, що вправлятися гачком не навчилася, проте це не заважає їй заплітати сидіння. А Роза Саргсян опановувала в’язання з нуля вже під час війни, проте нині віддає багато виробів.
— При бажанні можна навчитись абсолютно всьому. Тут ніякої складної арифметики немає. І це не виріб на виставку. Головне, щоб воно вийшло більш-менш за зразком, нормальне, — зауважує пані Раїса.
Сарненські маскувальні сітки неодноразово прикривали українські позиції на всіх напрямках фронту. Волонтерки наголошують, що в умовах бойових дій це — розхідний матеріал. Потреба в них є завжди.
Сарненські сітки — закордонними нитками
Місцеві в’язальниці зауважують, що люди дедалі менше долучаються до волонтерських рухів. Вони ж не відмовляються від будь-якої помочі: як від додаткової пари рук, які готові в’язати, так і від матеріалів. Багато потреб у нитках закривають українці за кордоном.
— Велику силу мають соцмережі. У мене є спільнота в’язальниць у Фейсбуці, де я розміщую оголошення й завжди знаходжу відгук, — ділиться Олена Сітякова. — Нам передавали нитки і з Німеччини, і з Польщі, і з Хорватії. До того ж це вантажі понад 100 кілограмів, величезні партії. А був період, це 2022-2023 роки, коли я просто виходжу з хати, а в мене біля порогу нитки лежать. Це було дуже приємно, бо з дому я всі матеріали одразу ж повиносила, їх просто не було.
Олена Сітякова демонструє нитки, якими завантажений коридор її оселі.Фото: СарниNews.City
Чимало ниток привозила Ірина Стоноженко з місцевого ринку. Попередньо жінка оголошувала збір серед продавців:
— За декілька днів трохи назбирали, але достукатися до людей стає дедалі складніше. Я розумію, що все одно в кожного вдома щось та й лежить. Светри, які можна порозпускати, чи нитки якісь — головне почути те оголошення, а не просто пройти повз.
— Допомагати можна не тільки в’язанням, а будь-чим, — підхоплює Раїса Аврамишина. — У минулому році було дуже багато кабачків — я фактично відкрила консервний завод у квартирі. Розмістила оголошення на під'їздах, щоб люди поприносили півлітрові баночки. Зрештою приперла у волонтерський центр цілий багажник закруток. Мені несли ці банки з усієї «китайської стіни».
В’язальниці з керівницею волонтерського центру «Сарни» Тетяною Жабчик (зліва).Фото: СарниNews.City
В’язальниці кажуть, що не можуть кинути своє корисне хобі, принаймні до завершення війни.
— Нас часто питають, чи ми втомлюємось. Ну а хлопці хіба не втомились? У них нема ні вихідних, ні свят. Вони так само втомлюються, але я тут, у хаті та теплі. Вони гинуть, доки ми сидимо в зручних кабінетах. Як це не розуміти? — емоційно розмірковує пані Раїса.
Волонтерки переконані: кожна людина може та має бути корисною в цій війні. В’язати не вміє лише той, хто не спробував. Тож готові допомогти всім, хто хоче навчитися використовувати гачок для реального захисту українських воїнів. Слідкувати за потребами й оголошеннями в’язальниць можна на Facebook-сторінці Олени Сітякової, а всього волонтерського центру — у Тетяни Жабчик.
