Сьогодні у польському Любліні футболісти київського «Динамо» зіграють свій перший матч у нинішньому розіграші Ліги чемпіонів. У рамках другого кваліфікаційного раунду команда Олександра Шовковського зустрінеться на «Люблін Арені» із срібним призером чемпіоната Сербії бєлградським «Партизаном». З цим суперником динамівська дружина у своїй історії вже зустрічалась двічі — у Кубку чемпіонів сезону-1976/1977 і Лізі Європи сезону-2017/2018. Про перипетії першого з протистоянь UA-Футбол попросив пригадати одного з його учасників — захисника киян Стефана Решка.
Стефан Решко
— Чим запам’ятались вам поєдинки з «Партизаном» у вересні 1976-го?
— Вдома ми виграли 3:0, а в гостях 2:0. Ми не боялись, а поважали противника, адже «Партизан» тоді був одним із найкращих клубів Югославії. А югославський футбол, як відомо, був на високому рівні у Європі. Коли у першому матчі у Києві ми впевнено перемогли, забивши три «сухих» м’ячі, то через два тижні у Бєлград їхали спокійними. Вирушали туди, аби вигравати і проходити у наступний раунд змагань. Та все ж були налаштовані на серйозну гру, під час якої 70-тисячний стадіон кричав, ревів — там вболівальники досить гарячі. «Партизан» — хороша команда, але й і нас теж команда була хорошою (посміхається). «Динамо» це і довело на бєлградському стадіоні, відзначившись двома голами. Це говорить не стільки про слабкість «Партизана», як про силу «Динамо». Тож рахунок 5:0 за сумою двох матчів красномовно засвідчив, що перевага була на нашому боці.
— Судячи по рахункам в обох матчах особливих проблем бєлградська команда «Динамо» не створила?
— Не створила. Вважаю, що все визначилось у Києві. Вигравши 3:0, ми зробили гарний заділ перед грою-відповіддю. Мати такий запас у м’ячах — і можна без надмірних хвилювань вирушати на виїзд. І не тільки у Югославію, а й у Голандію або Німеччину. Та й зараз така перевага теж дозволяє бути спокійнішим перед другим матчем.
— У домашньому поєдинку з «Партизаном» у воротах динамівців грав Михайло Москаленко, для якого та зустріч стала єдиною єврокубковою у кар’єрі. Його пам’ятають хіба що лише прискіпливі вболівальники зі стажем….
— Так, пам’ятаю його — високий та худорлявий голкіпер. Хороший хлопець, який був дублером Євгена Рудакова. Тоді конкуренцію вигравав Женя, який грав здорово. Тож Москаленку важко було конкурувати з Рудаковим. А от чому тоді у київському матчі не було його у воротах — вже й не пригадаю. Мабуть, у нього була травма. Що ж стосується Москаленка, то у першому матчі з «Партизаном» він «відстояв» нормально. Тим більше, що у Києві бєлградська команда не мала змоги багато атакувати. Та й взагалі вдома воротарям легше грати. А от у повторному матчі в Бєлграді у «рамці» вже з’явився Рудаков і став найкращим у нашому складі. Навіть пенальті відбив.
— З «Партизаном» ваша команда зустрічалася всього через півтора місяці після повернення з Олімпіади-1976, виступ у якій, незважаючи на завойовану бронзу, був визнаний невдалим і призвів до конфлікту у київському «Динамо»…
— Саме так і було. З бєлградцями нам потрібно було грати невдовзі після непорозуміння, яке виникло з тренерами у динамівському клубі. Лобановський і Базилевич нас у ту пору трохи «загнали», що і призвело до нього. Ми тоді сказали, що якби динамівцям у складі олімпійської збірної СРСР довелось б грати з НДР після наших осінніх матчів з «Партизаном» та грецьким ПАОКом (його ми також обіграли за сумою двох матчів — 4:0 і 2:0), то програшу 1:2 точно не було б! Ми ж бо відпочили після непомірних навантажень, до того ж Базилевич пішов з команди, а ту саму програму підготовки зняли. Та й Лобановський став по-іншому до цього процесу ставитись. Тож ближче до кінця сезону-1976 футболісти «Динамо» підійшли до своєї оптимальної форми. Поєдинки з «Партизаном» стали першими успіхами на шляху до вдалого сезону-1977. І хоча наша команда не змогла пробитись до фіналу Кубка чемпіонів, програвши у піфінальному протистоянні менхенгладбахській «Боруссії» (1:0 і 0:2), нам все ж вдалося потішити вболівальників — ми стали чемпіоном СССР.
— Які визначальні якості сербських футболістів ви виокремили б?
— Вони індивідуально сильні у технічному плані. Техніка югославів вже тоді була кращою, ніж у представників багатьох країн Східної Європи — поляків, чехів, румунів. Та й з «фізикою» у них було все гаразд. В Югославії завжди були обдаровані гравці. Один з них — Драган Джаїч із «Црвени Звєзди», який півтора десятка років виступав за національну збірну. Він у той час був одним із найкращих нападників Європи. Взагалі югославський, а нині сербський футбол, мають чимало чеснот. І це потрібно враховувати.
— З тих пір сербський футбол змінився?
— Я не надто відстежую події у сербському футболі. Тим більше зараз. Однак можу сказати, що на чемпіонаті Європи у Німеччині серби виступили слабо. На відміну від останніх чотирьох десятиліть минулого сторіччя, коли спорт загалом та футбол зокрема у Югославії був на високому рівні. Югославські футболісти грали у провідних європейських клубах — такому, як «Реал» (Мадрид). Були вони й у Франції, Італії, Бельгії, інших країнах. У той час з Югославії, де була демократія і більше свободи, можна було переходити до клубів різних європейських чемпіонатів. А от в СРСР на це існувала сувора заборона.
— Які ваші очікування від сьогоднішнього матчу у Любліні?
— Треба вигравати! Ви якраз добре нагадали про наші перемоги над «Партизаном» у 1976-му. Тож якщо динамівці нинішнього зразка прочитають про звитяги своїх попередників, то це, можливо, стане для них гарним прикладом і взірцем.
В’ячеслав Кульчицький
