Соціальна кампанія «Пліч-о-пліч» спільно із сайтом varash.info розповідає історію методистки Маріупольського електромеханічного технікуму, яка змогла врятуватись з зруйнованого міста та разом з колегами поновила навчання для студентів на Тернопільщині.
Олена – до повномасштабного вторгнення, методистка Маріупольського електромеханічного технікуму. Разом із чоловіком, який переніс інсульт, жінка залишалася в Маріуполі ще майже місяць від початку вторгнення РФ до міста. Чоловік обмежений у русі, тож виїхати з ним було неможливо. Та порятунок прийшов. Заради них у Маріуполь приїхали янголи-охоронці (так жінка називає племінників свого чоловіка), які вивезли їх з міста. Так подружжя прожило спочатку місяць у Тернопільській області, а згодом перебралося до самого Тернополя.
«26 березня ми їхали з Маріуполя по вже майже неіснуючому місту. Дороги, будівлі… було дуже багато руйнувань, лунали вибухи та постріли, це була в прямому сенсі слова дорога з пекла», – пригадує Олена.
Колектив технікуму, де вона працювала, довго не міг зв’язатися з директоркою закладу – інформації не було ніякої. Аби зберегти навчальний заклад та розуміти, що відбувається із викладачами й учнями, було ухвалено рішення призначити методистку Олену Верескун виконувачкою обов’язків директорки.
Разом із колегами, Олені вдалося відновити онлайн-навчання уже з 12 травня. Вони встановили зв’язок із понад половиною учнів і викладачів. Ті, хто мали можливість, а це більше ніж половина, продовжили навчання онлайн. Але є, на жаль, і ті, хто не зміг виїхати з різних причин і досі залишається в Маріуполі. Вони не можуть продовжувати навчання, бо з ними дуже поганий зв’язок.
За словами Олени, продовження діяльності технікуму стало можливим завдяки неабиякій допомозі місцевої громади і, зокрема, Тернопільському фаховому коледжу Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.
«Я просто прийшла до директора коледжу і розповіла про наш технікум. Ту підтримку та допомогу, яку ми отримали, не передати словами. Директор коледжу Володимир Калушка допоміг із документацією, з усіма організаційними питаннями, з виплатами заробітної плати нашим викладачам. До того він допоміг нам із чоловіком і деяким нашим колегам із прихистком – надав можливість зупинитися в гуртожитку від коледжу. Місцевий центр реабілітації розробив і надав чоловікові індивідуальний курс реабілітації після інсульту. Ми зрозуміли на своєму прикладі, що лікують не лише ліки, а й ставлення людей до твого горя», – каже із вдячністю Олена.
А лікувати і справді є що. Важкі тижні у воєнному Маріуполі, окрім фізичних ран, залишили й ті, що навряд чи колись загояться.
«Ми вже точно знаємо, що загинули три наші студенти, один випускник нашого коледжу, наш колишній викладач. Хтось залишився під завалами. Одного хлопця розстріляли впритул. Я не в курсі, яка саме там була ситуація, але знаючи, як цей наш студент любив Україну і яку активну позицію займав, можу припустити, що його розстріляли за те, що він не мовчав» – розповідає жінка.
Олена пригадує: «До цього через кожні 10–15 метрів стояли ворожі блокпости і на кожному нам казали: «Щасливої дороги». «Щасливої дороги» вимовляли люди, які зруйнували вщент усі наші життя, наше місто, вбили наших людей. Коли ми доїхали до першого нашого українського блокпоста, у мене неконтрольовано потекли сльози, я вийшла з машини і мені дуже хотілося в прямому сенсі слова цілувати українську землю. Може, це звучить банально, але в мене було саме таке щире бажання».
Олена каже, що, як і мільйони українців, має невизначене майбутнє, проте ту підтримку, яку їй надали в Тернополі, пам’ятатиме все життя.
«Видатний Любомир Гузар колись казав: немає різниці між сходом і заходом. Є різниця між людьми, які люблять Україну і ненавидять її. І я повністю погоджуюсь із цією думкою».
Соціальний проєкт «Пліч-о-пліч» спільно з varash.info і на далі розповідатимуть історії про надзвичайних українців. Слідкувати за історіями героїв можна в Instagram та Facebook.
