Селфі для мами після отримання Зірки Героя України.
Анатолій Банацький до війни працював водієм на Рівненщині, але після початку повномасштабного вторгнення записався добровольцем у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду. За майже три роки війни він пройшов найгарячіші точки: Херсонщину, Бахмут, Соледар, Роботине. У лютому 2024 року 46-річний головний сержант із села Кричильськ став Героєм України. А нині — почесним громадянином Сарненської громади.
Хто повідомляє: Сарненська міська рада, УП.Життя.
Початок служби
Анатолій ніколи не був професійним військовим, його армійський досвід обмежувався строковою службою у внутрішніх військах на початку 90-х. Однак коли після вторгнення росіян 44-річному добровольцю у військкоматі сказали йти додому й чекати, він приходив знову й знову, нагадуючи про себе. Одразу після навчального центру чоловік попросився у 128 ОГШБр.
Херсонщина
Восени 2022 року Анатолій командував піхотним відділенням під час визволення Херсонщини.
— Мені трохи пощастило — я прийшов у бригаду, коли головна лінія оборони ворога була прорвана, — каже Анатолій. — Але росіяни продовжували огризатися, жорсткі бої тривали. Кожен наш штурм планувався на основі даних розвідки. Найчастіше ми залітали в посадку «бехами», а далі піхота спішувалася й починався бій. Моє відділення було натреноване – кожен знав, як пересуватися, як знайти хороше укриття. І хоча по нас часто працювали арта, мінометка, танк, тоді всім вдалося вижити.
Анатолій Банацький.Фото: Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
Бахмут
Зимою, яка у 2023-му була дуже лютою, 128-му бригаду перекинули до Бахмута. Перша позиція — під Яковлівкою.
— Ми міняли інший підрозділ, а заїхати туди на техніці було неможливо через інтенсивний вогонь. І ми пішли пішки 7 кілометрів зі спорядженням — зброєю, провізією, кожен ніс на плечах по 40 кілограмів. Наша задача — закріпитися вздовж траси й не допустити, щоб росіяни перейшли її. Морози страшезні тоді вдарили. Нас двічі намагалися взяти в оточення, але ми відбилися, — пригадує Анатолій.
Третій штурм допомогла відбити мінометна батарея. Її очолював Володимир Лободюк, 22-річний старший лейтенант. Через декілька тижнів він загинув у ближньому бою з «вагнерами». Одну з позицій у Яковлівці відділення Анатолія утримувало 5 днів — без їжі, сну та майже без води.
— Ми тримали одну сторону села, збоку стояв цвинтар, а навпроти галявина, за якою росіяни. До них було 130 метрів, ми перегукувалися час від часу, «підбадьорювали» один одного, — розповідає головний сержант. — У моєму відділенні жодного контрактника, всі мобілізовані, прості хлопці — майстри, водії, ремонтники. Наш кулеметник — колишній кок із туристичного лайнера, Гламур, дуже відчайдушний хлопець. Після його роботи росіяни кричали нам: «Етот ваш пулємьотчік, он што — вобще є**нутий???»
Поранення і повернення
На третій день боїв у Яковлівці Анатолій отримав поранення та контузію — граната з РПГ влучила в стіну за метр від нього.
— Мене кинуло вниз по сходах і побило уламками цегли, але не критично. Зате порвало обидві барабанні перетинки, з вух пішла кров. Я ще дві доби залишався з хлопцями, а далі згодився на евакуацію, бо дуже сильно боліла голова. Поки був на лікуванні, загинули двоє моїх хлопців — їх взяли в оточення й закидали гранатами…
Після двотижневого лікування Анатолій повернувся до бригади, яку перекинули на Соледар. Звідти підрозділ вирушив на Запорізький напрямок, де тримав оборону й готувався до контрнаступу. Там боєць отримав важке поранення — підірвався на піхотній міні.
— Наступив на неї носком. Короткий «бах!», після якого я ще зумів відступити кілька кроків і повалився на землю. Частину стопи відірвало, а в тіло вп’ялося багато осколків — у підборіддя, праву руку й плече, обидві ноги. Кров струменіла, але болю я не відчував через шок. Повідомив по рації, що «300» й почав накидати турнікет, щоб не стекти кров’ю, — пригадує військовий.
Рідні вмовляли Анатолія не повертатися на фронт, але він вирішив інакше:
— Я пояснив, що мушу повернутися. Треба закінчити з усім цим, а вже потім додому. Я не міг не повернутися, як потім своїм хлопцям у очі дивитися? Так, тут важко, особливо — втрачати товаришів, з якими сидів у одному окопі й ділив спальник. Або вивозити з позицій нових бійців, котрі гинуть під час першого ж виходу. Це дуже важко…
Після повернення Анатолій потрапив на тяжкий напрямок — Роботине. Там, каже, відчув на собі, наскільки змінилася війна:
— Для мене тут було навіть важче, ніж на Херсонщині чи в Яковлівці — дрони поміняли все. Раніше на передку боявся мінометки й ближнього бою, а зараз FPV-шки не дають навіть голову висунути.
Герой України та Почесний громадянин Сарненської громади
У лютому 2024 року Анатолію вручили найвищу державну нагороду — Зірку Героя України. Боєць переконаний, що ця відзнака за все, що було зроблено на фронті з усіма хлопцями, котрі продовжують воювати, і котрі загинули.
Нагородження Анатолія Банацького.Фото: із сайту Президента України
— Зірку Героя я відправив додому, жодного разу не вдягав її, — ділиться боєць.— Зробив тільки одне фото після нагородження й скинув мамі. Я знаю, їй за мене не стидно…
Наприкінці 2024-го Анатолій Банацький з позивним «Старшина» став Почесним громадянином Сарненської громади. За видатний внесок у боротьбу за свободу України головному сержанту роти 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади вручили сертифікат на суму 100 000 гривень.
Нагородження Анатолія Банацького.Фото: Сарненська міська рада
Що було раніше
21-річний Віталій протягом року служить у 60-му батальйоні 104-ї бригади. Військовий керує легкими безпілотниками й ділиться, що на старті пілотам допомагають навички комп’ютерних ігор. Про службу Віталія та історії його побратимів розповідаємо в рубриці «Поліські вовки».
