Колишній півзахисник «Інгульця», «Чайки» та ще низки вітчизняних клубів Микола Стеценко, який зараз воює у складі ЗСУ проти російських загарбників, розповів свою історію.
Микола Стеценко
— Миколо, як вийшло, що ви поміняли футбол на ЗСУ?
— 20 червня я приїхав до Одеси з Києва підписувати контракт із клубом «Реал Фарма». До мене просто на вулиці підійшли представники ТЦК і культурно попросили проїхати з ними до військкомату, а звідти мене вже не випустили. Я пройшов медкомісію і за два дні мене відправили в учебку. Я не дійшов кілометр до стадіону, коли мене забрали.
— Не намагалися якось вирішити питання?
— Представники «Реал Фарми» хотіли мені допомогти і переконати ТЦК, що я принесу більше користі, граючи у футбол, тим паче я навіть не служив. Але воєнком Малиновського РТЦК В’ячеслав Кушнеров, якого потім спіймали на хабарях і через місяць звільнили, поставив фантастичну умову.
— Яку?
— Він сказав купити чотири пікапи і тоді мене відпустять. Вони коштують більше 20-ти тисяч доларів. Така сума була непідйомною для мене і клубу. У мене був на руках контракт із «Чайкою», але це теж не допомогло, броні в клубу немає. Ось так я опинився на службі.
— Куди вас відправили з ТЦК?
— Я п’ять тижнів пробув в учебці у Василькові, це під Києвом. Потім мене визначили в 36-ту окрему бригаду Морської Піхоти. Я там був до 15 листопада 2023 року, а згодом перевівся до свого друга в 66-й окремий Артилерійський дивізіон, 406-та бригада, де і служу донині. Мені дуже пощастило, що я потрапив не в штурмову групу. Там набагато жорсткіше.
— На якому ви напрямку?
— Були під Авдіївкою, а зараз на Запорізькому напрямку, недалеко від Роботиного.
— Яка там обстановка, що побачили?
— Нічого хорошого, усе розбито, села знищені. Ми живемо в полях, у бліндажах, в укриттях. З росіянами прямого контакту не було, тому що арта стоїть трохи далі, десь за п’ять кілометрів від їхніх позицій. Але коли вони намагаються штурмувати, то ми по них працюємо. Виходить непогано.
На Запорізькому напрямку дуже багато ворожих дронів, тож треба бути акуратними і часто змінювати позиції. Іноді, в ясну погоду, дивишся на небо, а там літають більше десяти дронів. Добре, коли туман чи дощ — у таку погоду їх не запускають.
Був випадок, що дрони нас спалили і по нас почали хер*чити з усіх гармат: «Гради», «Урагани» і т. д. Було жорстко.
— До мобілізації ви не служили і зброю в руках не тримали. Наскільки добре вас навчали в учебці?
— В учебці всіх навчали на ВОС 100 — це стрільці. Не сказав би, що підготовка була ідеальною — десь на середньому рівні: бігали, стріляли, але нічого особливого. Керувати і наводитися артилерією вчився вже на передовій. Зараз я вже знаю і як наводитися, і як заряджати гармату, і як стріляти. Кожен у розрахунку зобов’язаний знати дві-три позиції, щоб міг спокійно підмінити побратима.
— Який у вас позивний?
— Я над позивним не заморочувався. В учебці один товариш сказав: «Ти ж футболіст? Значить будеш Жераром». Мені все одно, Жерар, значить, Жерар. Напевно, я йому нагадав Піке з «Барселони». (Сміється).
— Наскільки сильно у наших військових відчувається снарядний голод?
— Скажу так, майже все, що пишуть — правда. Ми намагаємося максимально економити снаряди і використовуємо їх тільки для вогневої підтримки наших штурмів або придушення ворожих атак. Просто так ніхто не стріляє, як це роблять орки. Росіяни хер*чать набагато більше. Особливо це відчувалося в Авдіївці, коли вони почали потихеньку її забирати.
— Що найстрашніше ви побачили на війні?
— Найстрашніше — це коли бачиш над собою «пташку». Якщо ворожий дрон нас засік, і ми не встигли змінити позицію, то протягом двох-чотирьох хвилин починається обстріл. У цей момент потрібно скоріше застрибнути в бліндаж і сподіватися, що туди не буде прямого попадання.
Після пострілу «Урагану» приліт відбувається протягом кількох секунд, тому потрібно діяти дуже швидко. Слава Богу, нам вдалося сховатися і «двохсотих» у моїй бригаді не було.
«Вийти на кордони 1991 року буде практично нереально. Це може статися, якщо в Росії настане фінансовий крах і щось трапиться з експортом їхнього газу і нафти»
— Що ви думаєте про кінець війни, чи є в нас шанс перемогти?
— Шанс є, якщо нам дадуть багато озброєння, танків, артилерію і найголовніше — авіацію. Я думаю, літаки мають допомогти переломити ситуацію на фронті. Також нам потрібні снаряди. Ще минулого літа їх було до фіга, пацани нормально працювали, а останні два місяці доводиться економити.
Перемогти буде важко. Противник окопувався протягом усього цього часу. Вийти на кордони 1991 року буде практично нереально. Це може статися, якщо в Росії настане фінансовий крах, і щось трапиться з експортом їхнього газу і нафти.
— А на кордони 24 лютого 2022 року?
— Можливо, але теж складно. Для цього потрібна авіація. Росіяни збудували дуже серйозні укріп райони в Запорізькій і Херсонській областях і без підтримки авіації прорвати її буде дуже складно. Також потрібні підготовлені штурмовики.
Як зараз можна нормально штурмувати, якщо в твій бік летять снаряди артилерії і зверху обстрілюють літаки? Нам потрібно перехопити ініціативу в небі. КАБ (керована авіабомба) — це взагалі страшна річ. Після неї залишається дуже глибока воронка.
— А наші зараз будують укріп райони, лінії оборони?
— На Запорізькому напрямку, там, де я — нормальні укріплення. Але це потрібно було робити ще після початку АТО/ООС, а не після 24 лютого.
— Чи допомагають донатами або волонтерством вашій бригаді відомі футболісти?
— Моїй бригаді ні. Нам тільки допомагають волонтери — друзі хлопців, які воюють уже давно.
«Мудрик, Зінченко та інші наші легіонери будуть кориснішими своїми донатами на дрони. Так що нехай грають і донатять»
— Ви родом із нині окупованого Алчевська. Що там відбувається зараз?
— Місто розташоване далеко від лінії розмежування і там зараз відносно спокійно.
— Там щось залишилося від України?
— На жаль, ні. Алчевськ ще 2015 року перейшов на рублі, зараз там вже все інтегровано в РФ.
— Можете пригадати, як усе починалося в Алчевську 2014 року?
— Ми тільки чули бої за Дебальцеве і Луганськ, а Алчевськ забрали тихо, за нього навіть не билися. Було кілька прильотів на околицях, але бойові дії в самому місті не велися. Його просто здали.
— А які настрої тоді були в Алчевську: більше проросійські чи проукраїнські?
— Я не можу точно сказати. У кого була можливість і гроші, той виїхав в Україну, інші — залишилися.
— Як ви виїхали?
— Я поїхав одразу — у 2014 році, тому що розумів, що це надовго. До 2022 року, за можливості, я їздив в Алчевськ, провідував рідних. Зараз люди пливуть там за течією — будь, що буде. Вони нічого не можуть змінити.
— Ви вірите, що повернетеся додому, в український Алчевськ?
— Це буде дуже складно зробити. У найближчі років 5 навряд чи це вийде.
— Вам не прикро, що ви воюєте, а інші наші футболісти, той же Мудрик, Зінченко, спокійно грають за кордоном? Як ви вважаєте, це справедливо?
— Мудрик, Зінченко та інші наші легіонери будуть кориснішими своїми донатами на дрони. Це дуже важливо. Без дронів нам би було ще складніше. Так що нехай грають і донатять.
— Гаразд, гравців збірної не беремо, а решта українських футболістів мають воювати?
— Це дуже складне питання, тому що я сам футболіст. Давайте я не буду на нього відповідати.
— Як ви думаєте, ви ще повернетеся у футбол?
— Я б дуже цього хотів. У мене 97 матчів на професійному рівні, хочеться добити до сотки. Але зараз у мене завдання одне — вижити. Дай Бог, щоб ми перемогли і цей жах війни закінчився.
Андрій Піскун
