Військовослужбовець 61 батальйону 104 бригади ТРО з Вараша Вадим Серховець з позивним “Скіф” третій рік знаходиться на обороні нашої країни. Донеччина, Харківщина, Сумщина. Як почався його бойовий шлях, що найважче для військового та чому боятись на війні – нормально, розповів журналістам Полісся News.
Як Ви потрапили на війну?
– 24 лютого, ранок. Голос дружини… почалось… Для мене це був ефект дежавю, адже схоже було у 2014 році під час Революції Гідності. Я відразу не знав, що маю робити. Заспокоїв дружину і пішов на роботу з думкою, що стихне, але ні. На другий день вирішив йти. Вдома сказав, що на роботу, а сам пішов у військомат. Там мені сказали – ні, бо у мене бронь. Довелось трішки поїздити, оформити відповідні папери, тільки тоді пройшов комісію. Коли вже вертався додому, задумався над тим, як маю про це сказати дружині. Та коли прийшов, вона перша мені сказала, що нам потрібно щось робити. Більше того, вона теж зібралась разом зі мною. Добре, що в нас двоє дітей і це її зупинило.
А діти як поставились до того, що тато йде на війну?
– Старша донька Анастасія вже доросла і все розуміла, а от меншій Устині всього 6 років, тому їй сказали, що тато їде на роботу. Хоча з часом вона теж почала все розуміти.
А батьки?
– Батькам довго говорили, що просто на блокпостах стоїмо. Щоправда був випадок, коли після бойового завдання в Бахмуті, ми були в підвалі, кругом бахкає, стріляє і дзвонить мама, ще й по відеодзвінку. А в загальному скажу, що той хто любить своїх солдатів, вони страждають більше аніж ми.
Що було найтяжчим в перші дні?
– Незрозумілість, незнання, але ми швидко всьому вчились. Кожного дня приїжджав хтось, хто мав хоч якийсь досвід, аби передати його нам.
Зараз Ви інструктор батальйону по напрямку з БпЛА. Ким працювали у цивільному житті і чому обрали саме цей напрямок?
– В цивільному житті я працював інженером – електроніком. Мене запитали і я погодився, бо знав що напрямок БпЛА один з найважливіших та ефективніших. Після цього мені сказали, що якби я відмовився, то все одно довелося б ним бути. Тим паче, в той час ворог вже почав використовували безпілотні літальні апарати і було зрозуміло, що ця війна стане війною дронів.
Тому послугував якийсь конкретний випадок?
– В певній мірі, так. Ми були в Києві на навчанні з БпЛА. У вільний час ввечері я пішов в кінотеатр, однак фільм подивитись не вдалось. Пролунав дзвінок і почув вказівку “всім з’явитись на продовження навчання, яке буде до пізньої ночі”. На світанку мали пройти практичні відпрацювання. Курс мав тривати 6 діб, а в нас, у прискореному темпі, він зайняв півтори доби, бо було переміщення. Спочатку мав бути нібито харківський напрямок. Та по прибуттю ми зрозуміли, що це Бахмут. В той час в місті вже велися вуличні бої і вони були найзапекліші. Виконуючи одне із поставлених завдань нам потрібно було з однієї позиції забрати поранених, а іншу позицію відбити. І тут ми зрозуміли, що як би ми не пішли по нас весь час прилітає. І це було недивно, адже над нами висіла ворожа “пташка”, яка корегувала удари ворога. На щастя, із того завдання нам всім вдалось вийти живими, лише один 300 (ред. – поранений).
Знаю, що будучи ще солдатом Вам доводилось брати на себе обов’язки командира. Що в цьому було найважче?
– Так, було і таке. Найважче – зі своїх позицій відправляти хлопців на інші позиції, де були втрати і було найгарячіше. Ти дивишся в їхні очі і розумієш, що так само, як і ти, вони знають – ця дорога може бути в один кінець. Ти не знаєш чи всі ми звідти повернемось живі. Але просив і все, хлопці мужньо погоджувались та чітко виконували поставлені завдання. Так, ми мали втрати, це були і 200 (ред. – загиблі), і 300, але ті емоції, коли всі повертались із завдань… словами передати тяжко.
Чи є страх, коли йдеш на бойове завдання?
– Звичайно. Скажу більше, страх присутній в кожного. І це нормально. Погано, коли є паніка. А ще страшно (ред. – сміється), коли ти вибіг в туалет і думаєш – зараз сяду, а сюди прилетить (знову сміється).
Знаю, що коли Ви були у Бахмуті, вже був другий рік війни, але забезпечення дронами батальйону фактично не було. Чому так сталось?
– На всі наші звернення та прохання відповідь була одна – ви не на фронті, тут вони не потрібні. Тому ось так вийшло, що коли вже почали думати як забезпечити, вже трішки було запізно. Був Бахмут… Та ж сама ситуація із РЕБами.
Що найбільше запам’яталось у місті-фортеці?
– Мабуть, вихід звідти. Коли нас виводили, дорога повністю прострілювалась. Як я вже сказав, РЕБів в нас не було. І я весь час думав, як буде образливо, коли вижив там, а загину по дорозі додому.
І наприкінці розмови, щоб Ви сказали тим чоловікам, які Перемогу чекають за кордоном?
– Не повертайтесь.
