Макет-конструктор Маріупольського драматичного театру.
16 березня 2022 року росіяни скинули авіабомбу на драмтеатр у Маріуполі, де перебували цивільні. Разом із сотнями життів окупанти знищили пам’ятку архітектури, що була душею Маріуполя. Свідчення про трагічну подію та історичну будівлю, якої більше немає, зберігають у різних регіонах України. У Сарнах про них нагадуватиме макет-конструктор драмтеатру — унікальний експонат історико-етнографічного музею, що став частиною експозиції російсько-української війни.
«Зустрінемось на драмі»
Родина Гусак були біля драмтеатру в Маріуполі за три години до авіаудару росіян. Але, не побачивши інших авто, наважились прориватися з міста самотужки. Дивлячись на зменшений макет драматичного театру, пані Ірина пригадує, як навколо нього вирувало життя:
— Коли я йшла на роботу, то завжди заходила посидіти на тих газончиках. Мами з дітьми зранечку брали з собою термоси, бутерброди, розстеляли простирадла прямо на травичці та відпочивали. Студенти приходили з ноутбуками, бо там була зона з вільним вайфаєм, та готувалися до сесій. Це було місце, де, знаєте, ніколи не було пусто. Там було настільки гарно!
Ірина Гусак розповідає про драмтеатр.Фото: Василя Сосюка
Драмтеатр відкрили у 1960 році. Раніше на цьому місці був храм Марії Магдалини, який зруйнували більшовики.
— Це, мабуть, якась доля цього місця. Біля церкви Марії Магдалини було невелике кладовище. Під час Другої світової війни були жорсткі бої, тож там ховали й німців. Більшовики зруйнували храм, коли прийшли до влади. А в 1956 році, коли почали будувати драмтеатр, знайшли деякі могили та фундамент храму. Макет церкви Марії Магдалини відтворили в парку на тому ж місці, де знайшли залишки будови. Їх можна було побачити під склом у ґрунті. Храм був цікавий за архітектурою, багато туристів та іноземних делегацій приїжджало на нього подивитися, — розповідає Ірина Гусак.
«Зустрінемось на драмі» — фраза, що звучала в Маріуполі щоденно. Там призначали перші побачення, ділові та товариські зустрічі. Це був міський осередок зі зручною транспортною розв’язкою. Тож, коли почався наступ росіян, маріупольці їхали саме туди.
Театр під час війни
До драмтеатру приїжджали поліцейські, комунальники, керівники міста та підприємств, які повідомляли, де буде роздача води та продуктів або де можна зарядити телефони. Вже 28 лютого в деякі мікрорайони міста залишилися без комунікацій.
Першим під ракетні обстріли потрапив мікрорайон Східний. Саме звідти наступали росіяни. І люди, в яких згоріли будинки, йшли до драмтеатру — там було дійсно хороше бомбосховище, яке заповнилося в перші ж дні.
— 6 березня о 2 ночі в наш приватний будинок прилетів снаряд. Це міна була. Ми спустилися в підвал, а вийти звідти змогли лише о 7 ранку. Нам здавалося, що навколо вже нічого немає. Тому що гупало так, що в маленькому приміщенні ми один одного навіть не чули. Вранці почали збиратися в перервах між обстрілами, які тривали 15-20 хвилин, — розповідає Ірина.
Родина поїхала до драмтеатру, бо чула, що там, можливо, організують коридори. Але поліцейські повідомили, що попередні авто з цивільними потрапили під обстріл. Тож жили у сестри, друзів і навіть ночували в редакції газети, де Ірина працювала головною редакторкою. Періодично приїжджали до драмтеатру, щоб дізнатися хоч якусь інформацію.
— З міста нас не випускали — обстрілювали. І майже щодня біля драмтеатру збиралося біля тисячі автівок з надією, що можна якось виїхати. Евакуації ніякої не було, але можна було дізнатися хоча б щось. Щодня приїжджала поліція, азовці. Вони заспокоювали населення та пояснювали, що зараз найбезпечніше в наших підвалах. Але коридорів так і не було, — ділиться Павло Гусак.
Павло Гусак розповідає про події в Маріуполі.Фото: Василя Сосюка
За спогадами маріупольців, 4 березня по місту почали працювати літаки — і це було найстрашнішим. Люди похилого віку та прикуті до ліжка не могли вибратися з багатоповерхівок, бо не працювали ліфти. Вони гинули у власних домівках
— Востаннє в драмтеатрі ми були 14 березня — зайшли погрітися, — пригадує Ірина. — І там було дійсно дуже багато людей. Ми фактично протискалися поміж натовпу. На той момент з їжі людям давали пів стаканчика супу, звареного з мерзлого гороху — і то лише дітям і тим, хто не їв уже три дні.
«Якщо цю ніч переживемо, будемо їхати»
15 березня в будинок, де мешкало подружжя Гусак у знайомих, прилетів снаряд. Він розірвався за метрів десять від Павла. Цей момент став вирішальним, щоб зважитися виїжджати з міста.
— Від вибуху розірвало жінку. В неї відірвало дві руки та дві ноги, а вона ще жила. Не плакала, не ридала. Просто розмовляла з нами. Лежить і каже: мене вбило. Позовіть Надюшку, мою куму, я з нею попрощаюсь. Вона все казала, що їй холодно і за пів години відійшла, — пригадує Павло Гусак.
Фото: Василя Сосюка
У той же день зі старого радіоприймача, який був єдиним джерелом інформації, оголосили, що з Маріуполя прорвалися близько двохсот автівок у бік Запоріжжя.
— І я чоловіку кажу: якщо ми цю ніч переживемо, то будемо їхати. Хай нас краще розстріляють по дорозі, ніж я чекатиму тут, поки мені руки чи ноги відірве. Моя доросла донька вже на той момент починала заїкатися. Я стільки ніколи не молилася. Цілу ніч ми чули, як літають літаки. А 16 березня вранці ми одразу ж після закінчення комендантської години поїхали до драмтеатру, — продовжує Ірина.
Чорне небо Маріуполя
Біля драмтеатру завжди стояли автомобілі, але 16 березня вранці їх не було. Родина вирішила спробувати прорватися самотужки.
— Ми рухалися по проспекту Миру. Десь до пів метра битого скла, дроти від тролейбусів, трамваїв, вирви, ями, дерева, повалені з корінням, трупи людей, трупи тварин — усе на дорозі. І тут на нас виїжджає російський танк, — емоційно розповідає Ірина. — З одного боку від нас завалена тролейбусами вулиця, а з іншого багатоповерхівки горять. Ми шалено кричали. Я не знаю, як мій чоловік вивернув те кермо та заїхав на якісь клумби. А тоді завернув у двір багатоповерхівки. Ми їхали грунтовими дорогами, вуличками і якось змогли дістатися до дачних масивів. Звідти вже взяли курс на Мангуш і Бердянськ. Ми зрозуміли, що вибралися, коли побачили голубе небо. Бо в Маріуполі небо було чорне від кіптяви та диму.
Ірина Гусак ділиться спогадами про Маріуполь.Фото: Василя Сосюка
«Маріуполь зараз — це повернення в найгірші 90-ті»
Російські військові скинули з літака-винищувача дві 500-кілограмові бомби, які здетонували одночасно. Одна влучила в центр драмтеатру, інша впала поряд. За даними прокуратури Донеччини, внаслідок обстрілу загинули близько 600 людей, щонайменше 400 людей отримали поранення. Встановити точну кількість неможливо — місто в окупації.
— Скільки там залишилося людей, теж ніхто не знає, — пояснює Павло. — Населення було десь 600 тисяч. Загинуло не менше ста тисяч цивільних. Це не офіційні дані, але місцеві підраховували. У нас було 16 тисяч багатоповерхівок. 90% із них знищили. Маріуполь відрізняється від інших міст, які рашисти стерли, тим, що ми з першого дня були в облозі, тобто люди взагалі не могли евакуюватися. Нас просто заточили в місті без води та їжі.
Ірина зауважує, що росіяни почали демонтувати стіни театру у грудні 2022 року. Вони вивезли залишки архітектурної пам’ятки та все, що було всередині, на полігон. І з цього будівельного сміття тепер будують дороги:
— Зараз там відбувається заміщення населення. Тобто росія туди завозить бурятів, таджиків, чеченців. Вони купують або забирають будинки. Це повернення в найгірші 90-ті. Скрізь черги, дефіцит. Совдепія в гіршому прояві. Заборонили навіть Google. Ціни високі, якість продуктів погана. Але вони активно будують дороги, залізницю, яка зв'язує Ростов з Бердянськом, автотрасу навколо моря. Вони налаштовують шляхи для логістики.
Макет-конструктор для збереження української культурної спадщини
16 березня в Сарненському історико-етнографічному музеї презентували макет-конструктор Маріупольського драмтеатру. Передав його Віталій Вискорко, голова ГО «Історія в руках».
Макет-конструктор драмтеатру в Маріуполі.Фото: Василя Сосюка
— Над виготовленням одного такого макету з гіпсу працює шестеро людей протягом двох місяців, — розповідає директорка музею Вікторія Дашко. — Мета їх діяльності, як сказав сам пан Віталій, — збереження української культурної спадщини. Як виявилося наша історія така ж крихка, як і гіпс. Тому автор наголошує, що цей конструктор зроблений насамперед для молодого покоління, для дітей. Макет повністю розбирається на окремі елементи, які учні та студенти можуть складати, щоб відтворити ту будівлю, яка була колись нашою архітектурною пам’яткою. Драмтеатр у Маріуполі настільки знищений, що відновленню не підлягає. У ЗМІ ми бачимо, як росіяни намагаються розчистити площу, тобто замести сліди своїх злочинів. Що вони там відтворять — невідомо. Цей макет-конструктор буде унікальним експонатом нашої постійної експозиції, присвяченої російсько-українській війні.
