Наталія Ягущина розповіла, яких нервових потрясінь їй коштувало забрали лежачого хворого з центральної лікарні Рівного.
Історію жінки опублікувала 7 днів.
Рівнянка хотіла транспортувати додому лежачого хворого, та наштовхнулася на черствість та байдужість лікарів. Жінка уточнює, що йдеться про лікарів урологічного відділення Рівненській центральній міській лікарні, які «цинічно додали всій родині душевного болю».
— Вам колись доводилося транспортувати лежачого хворого? Не просто лежачого, а без свідомості? Ви не можете просто викликати таксі і завезти хворого додому. На питання, чи може швидка допомога лікарні завезти хворого, лікар дасть вам візитку служби транспортування лежачих хворих.
Вартість послуги в цій службі коштує 4000 грн. Дорого? Звичайно.
Натомість коли ви спитаєте у медсестри тієї ж лікарні, у тому самому відділені, про послуги транспортування, то почуєте зовсім іншу інформацію. Виявляється, в лікарні є обладнана машина для транспортування саме важких хворих, в тому числі і лежачих. Оплатити потрібно лише вартість бензину, і в цьому конкретному випадку це коштувало 80 грн! Відчуваєте різницю?
Звичайно, це авто треба було почекати близько трьох годин, але при такій різниці у ціні можна і почекати. Причому молодший медперсонал привіз каталку, допоміг перенести людину з ліжка і так само допомогли перекласти в авто. (Щиро дякую медсестрам та санітаркам за людяність). Коли привезли до під’їзду, то водій дав спеціальні ноші, щоб хворого занести у багатоповерховий будинок.
Ви вірите, що лікар, який запропонував візитку приватної служби транспортування важко хворих, не знав про існування такої послуги у лікарні? – розповідає Наталія.
За її словами, вона хотіла, щоб рідний син, який служить у Збройних Силах України, попрощався з батьком:
— Зважаючи на фактично безнадійний стан хворого, логічно було б, аби приїхав попрощатися ще з живим батьком його син, який нині служить в ЗСУ. Але для цього потрібна довідка від лікаря про стан батька, отримати яку виявилося не так просто.Бо і лікар, і заввідділеням вперто не погоджувалися давати довіку про стан хворого, якого вони відправляли додому помирати. Спитаєте чому? Я й сама не могла зрозуміти, поки вони самі не сказали:
«Ви хочете забрати його (мого чоловіка) з армії за допомогою довідки?».
Ось тут у мене вже нерви здали і емоції взяли гору. Так, на лікаря і на завідувача я кричала. Бо побачила в їхніх очах не співчуття, а банкомат, який рахує гроші.
Заради справедливості треба сказати, що довідку вони все ж таки видали. Син встиг застати батька живим. Батька не стало, а його син, провівши тата в останню дорогу, повернувся на війну.
