Польові роботи в Одринках.
Щоб потрапити в Одринки, потрібно подолати майже 30 км від райцентру. Дорога пролягатиме як асфальтованою трасою, так і мощеними лісовими дорогами аж до берега Горині, де й розташоване село. Місцевість багата ягодами та грибами в сезон, річка — різноманітною рибою. Та найбільша цінність Одринок — люди, які тут мешкають: старожили, котрі зберігають власну історію, молодь, яка розбудовує село, господарі, котрі дбають про врожаї, ті, хто захищає Україну і вкладає у майбутнє покоління максимум. Тож цей репортаж про них.
Дві свекрухи й дві невістки в одній хаті
Одна з перших хатин, що зустрічає в селі над дорогою, Петра Чижа. Чоловік все життя працював шофером у колгоспі. Нині нездужає, проте свої досягнення пам’ятає та називає гордо: заслужений працівник сільського господарства, нагороджений орденом трудової слави. До чоловіка поспішає Валентина Опанасівна. Жінка якраз поверталась із церкви. Побачивши гостей, скромно каже, що для газети вони вже «не годні», та все ж ділиться.
Петро та Валентина Чиж.Фото: Василя Сосюка
— Я родом із Малого Вербча. У 1968-му прийшла на роботу в Одринки, в бібліотеку. Та й знайшла цього «олдмена», — киває на Петра та сміється. — Пішла заміж — і так поживаємо. У нас в селі дуже добре, знаєте, тихенько, спокійно, ніхто нас не чіпає. Страшні новини бачимо лише в телевізорі.
Раніше подружжя тримало чимале господарство. Були і свині, й корови, тракторцем обробляли город. Нині ж залишилися удвох, тож годують лише курочок.
— У нас була велика сім'я. Ми зі свекром і свекрухою разом жили. А потім, коли вже син наш оженився, то й невістка прийшла. Вісім років ми так жили: дві невістки та дві свекрухи в одній хаті. Всі цікавились: ну як ви ладнаєте? А ми про все говорили: хто що за день почув, хто що побачив. А потім помаленьку сини побудувалися в Костянтинівці. А дочка живе в Тутовичах. Та й вже ми залишилися тут зі старим. То ще поки він був трошки крепший, посідаємо собі, я на віз, він на тракторі, і їдемо по ягоди чи по гриби, чи на город, — ділиться жінка.
Валентина Чиж.Фото: Василя Сосюка
Пані Валентина розповідає, що ягодами їх ліси багаті. Збирати та здавати чорниці цьогоріч в Одринки їхали і з Короста, і з Кричильська. Хто мав охоту, той підзаробив. Грибних місць теж вистачає: ростуть і білі, і сироїжки, і польовики. Щоб сезон тихого полювання розпочався, бракує лише дощів.
— У нашому селі живуть добрі люди. І молоді вистачає. До церкви ходять. Але я так часом сама собі думаю: от куди ще тут піти в нас? Нема куди. А до церкви в неділю приходять. Церква в нас ще та, колишня (УПЦ — прим. ред.) Чи воно так, чи не так — я не знаю. Але Бог повинен усе владнати, — міркує жінка. — Якби всі свята поладилися, щоб одна дата була. Бо так, як зараз, не добре. Я кажу дітям, що у нас сьогодні свято, а вони мені, що в них уже пройшло.
Картопляний і гарбузовий урожай Чижів
Двір Галини Чиж встелений зібраною цьогоріч картоплею. Вродила бараболя гарно.
— Цю картоплю навіть без добрива посадили, аби поле не пустувало. Бо на виїзді з Одринок у нас пай, — показує на врожай жінка і веде до льоха. — А ця вже з болота, гарна.
Картопляний урожай родини Чижів.Фото: Василя Сосюка
Загалом родина посадила з 35 соток. До картоплі господиня діла не має. Каже, що тим займається чоловік із сином. А в неї є свій город понад ставком — отам і відводить душу.
Галина Михайлівна — вчителька української мови та літератури. 46 років пропрацювала у місцевій школі. А у 2021-му разом із чоловіком вийшли на пенсію.
— Живемо утрьох: я, чоловік і син. Він робить у школі завгоспом. Донька мешкає в Олексині. Маю вже двох онуків, — продовжує жінка.
Галина Миколаївна на господарстві.Фото: Василя Сосюка
Подружжя тримає гусей і качок. Корову продали — зручніше в сусіда взяти банку свіжого молока, бо тримає аж 12 худобин, ніж поратися біля однієї. А днями закололи й кабана.
— По селу ходить якась хвороба. Ми й так збиралися вже його колоти. А як у людей помер кабан, та й вивезли десь кілограмів 150 — страшно. Вже вся вулиця доколює. І ми вирішили теж. То ще й свіжиною займаюся, — розповідає господиня.
Гарбузовий врожай господині.Фото: Василя Сосюка
Галина Чиж родом з Кричильська. Каже, що в Одринках їй бракує традиції, коли односельці після робочого дня входять на лавочку біля хат, щоб посидіти й поспілкуватися. «Та все ж живеться в селі добре», — підсумовує жінка.
З першого дня великої війни — у війську
Валентин Кулінка родом з Одринок. Здобув фах механіка, працював на різних роботах, хоча вже з 2014 року хотів долучитися до Збройних сил. Раніше чоловіка не брали по стану здоров’я, проте у перший день повномасштабного вторгнення він знову з’явився у військкомат.
— Потрапив у 24 окрему механізовану бригаду імені Короля Данила командиром бойової машини. Дійшов до Херсону, а потім нас перекинули на Бахмут, — розповідає ветеран.
Ветеран Валентин Кулінка.Фото: Василя Сосюка
У грудні 2022-го він отримав поранення — працював ворожий 120-й міномет. Побратими наклали Валентину турнікет і тягнули його ще з п’ять кілометрів під інтенсивним обстрілом.
— Спочатку хотіли взагалі ампутувати руку. Три сантиметри кістки видалили, але зібрали її назад. Вона тримається, але не функціонує повністю. Я її підтримую, сам підняти не можу. Два пальці робочі, а інші три — ще сам не можу розібратися. То вже призвичаївся все робити лівою рукою, — ділиться чоловік.
Лікування та реабілітація військового тривала півтора року. За цей час він об’їздив чимало госпіталів та інститутів. А нині демобілізувався.
Валентин розповідає, що його син продовжує захищати країну в підрозділі «Лють».Фото: Василя Сосюка
— Я щойно лише отримав групу. Прийшов на МСЕК. Питають: на третю згоден? Та я й погодився, бо більше не маю сили їздити по лікарнях і чогось добиватися. Усе треба з боєм чомусь вибивати. У мене син у «Люті». Служити почав з 19 років, зараз йому 21. Двічі контужений, вже він трохи забуває, дезорієнтується — а все одно тримають, — пояснює Валентин.
З побратимами чоловік досі підтримує зв’язок. Їх залишилося троє.
Найменший клас першачків
В Одринківській гімназії навчається 112 учнів. Вже другий рік поспіль вони відвідують школу очно у дві зміни. Першокласників цьогоріч семеро.
Дітвора на шкільному подвір’ї.Фото: Василя Сосюка
— Це найменший клас у школі. Так співпало, що народжуваність була не дуже висока, але все одно повний клас у нас є. Одна дитина на індивідуальному навчанні та шестеро учнів щоденно відвідують уроки, — розповідає директорка закладу Руслана Климець.
Минулоріч у гімназії було 12 випускників. Зазвичай вони продовжують навчання в Сарнах, зокрема у ВПУ-22, аграрному ліцеї чи педколеджі. У цьому році пішли 9 з 12 учнів продовжили навчання в школі у Корості.
— У нас очне навчання, але двозмінне, тому що укриття не вміщає одразу всіх учнів. Ми зробили там ремонт. Замінили двері, вентиляцію встановили, лавки поставили — на це нам виділили кошти з бюджету. А самі ремонтні роботи провели власними силами. За літо також багато зробили: поклали у коридорчику плитку, замінили всі запасні виходи, вхідні двері, бо були дерев'яні, відповідно, пропускали холод у заклад. Але завдяки Управлінню освіти, міській раді, трішки утеплили заклад, — продовжує Руслана Валеріївна.
Директорка гімназії в Одринках Руслана Климець.Фото: Василя Сосюка
У 2024 році педагогічних колектив закладу зменшився — двоє освітян змінили місце проживання. Тепер їх 17. Але, як зауважує директорка, це не завадило належно підготуватися до навчального року.
Під час воєнного стану в освітній програмі з'явилися нові дисципліни — ввели уроки щастя для першачків.
— Уроки щастя спрямовані на емоційне й ментальне здоров’я дітей. Ми почали їх реалізовувати у цьому навчальному році. А в минулому проводили також заняття з мінної безпеки, — пояснює керівниця закладу.
Фізкультхвилинка на свіжому повітрі для учнів.Фото: Василя Сосюка
До слова, на базі Одринківської гімназії працює також група короткотривалого перебування дитсадочка села Корост.
Вода в Одринках — і годує, і напуває
Юрій Орешко — корінний житель Одринок. Пам’ятає, яким було село, коли тільки розбудовувалося, та залюбки розповідає, як змінилося:
— Наше село дуже гарне, засноване в 1952 році. Раніше тут були розкидані по лісу хати. А потім розорали з одного та з другого боку, позабирали сюди ті хати і почали будуватися.
Юрій Орешко біля місцевого магазину.Фото: Василя Сосюка
Юрій Іванович працював першим кочегаром у котельні клубу. А з 1982-го шоферував, возив молоко.
— Не було тут ні дороги, нічого не було. Не можна було проїхати. Бувало, чекаєш дизель, щоб витягував. Весною вода на село йшла у трьох місцях. Шуміло, гуло, вода геть у хатах стояла. А у 80-х роках поставили дамбу. З тих пір село вже не топить. Сошу почали робити у 1982 році, — продовжує чоловік.
Юрій — завзятий рибалка. Світанок напередодні він також провів на березі Горині. Ловить на вудку. Каже, що риба гарно клює, можна зловити й 20-кілограмового сома. Щоб не бути голослівним, веде показувати улов. А от їсти рибу, зізнається, не любить.
Юрій зі свіжим уловом.Фото: Василя Сосюка
Дорогою розминаємось з кількома мотоциклістами без шоломів.
— От же набридають льотчики ці. Немає за ними ніякого контролю, — не стримується чоловік і продовжує. — Молоді в нас вистачає. Просто що війна, то трохи виїхало. Ви були в Грушівці? Туди заїжджаєш, а село — мертве. А в нас цілі нові вулиці забудовуються. Працюють люди переважно на сезонних роботах, постійної тут немає. Багато хто їздить і в Сарни. Автобус ходить раз у день: о 7:30 на Сарни, і о 13-ій звідти. Субота, неділя — вихідні.
Наостанок Юрій Іванович переконує: не можна поїхати з Одринок без води з місцевої кринички.
Працівниця гімназії Марія Питель.Фото: Василя Сосюка
— Смачнішої води ви не куштували, — підтверджує слова Юрія Марія Питель. — Майже все село набирає тут воду, приїжджають люди і з сусідніх сіл.
Скільки років джерелу, місцеві достеменно не знають. Кажуть, що вода там б’є споконвіку. Селяни називають його «Криничка». Спільними зусиллями територію навколо облаштували, загородили, встановили капличку.
Каплиця над джерелом.Фото Василя Сосюка
Місцеві жителі набирають воду з джерела.Фото Василя Сосюка
Джерело, яке місцеві називають «Криничка».Фото Василя Сосюка
— На Трійцю там проходить служба. Все село хресною ходою йде туди від церкви, — розповідає жінка.
Вода тут і справді кришталево чиста та прозора, як і люди, яких зустріли в Одринках.
