Анна Машіро під час стилізованої фотосесії.
Анна Машіро — корінна клесівчанка. Її дитинство пройшло на окраїні Клесова. Маленька Аня полюбляла місцеві квіткові поля та пасовиська, старенькі вибілені хатки та захопливі теревені сусідських бабусь. Змалку їй подобалося малювати, ліпити, клеїти, вирізати. У дорослому віці захоплення народною творчістю лише зміцнилося. Анна самотужки навчилася техніки петриківського розпису, а нині свої знання передає іншим охочим.
«Коли малюю, відкидаю все стороннє та думки з голови»
Під час поїздки у Вінницю в місцевому магазині Анна придбала дерев’яну дощечку з петриківським розписом. Свою покупку поставила на найвиднішому місці, адже не могла нею намилуватися.
— І раптом подумала: «Я теж так зможу», — розповідає жінка. — В мене дуже імпульсивний характер. Якщо мені вже щось заманеться, то обов’язково досягну. Ця дощечка стала першим знайомством з петриківським розписом та поштовхом до опанування нових навичок. Тому з упевненістю вирішила: змушена цьому навчитися. Для цього пройшла навчальні курси онлайн по петриківці, де отримала базові знання. Накупляла дерев’яних дощечок, ложечок, цукорничок та іншого такого добра і почала експериментувати.
Петриківку створюють особливим інструментом — це пензлик «кошачка». Робиться він з вовни короткошерстого кота. Для цього у нього відрізають пучечок шерсті під лапою або на животі, бо там вона найбільш м’яка. Ще використовують пензлик «рогозинка», виготовлений із комишів.
— Особисто я малюю певні орнаменти ще й піпеткою, ватними паличками та навіть просто пальцями. Для мене розмальовка посуду — це дуже душевне заняття. Не люблю нічого стороннього під час малювання. Жодних інших справ, звуків, музики. Навіть думки викидаю з голови. Я вся там, у процесі, — ділиться майстриня.
Петриківка — це переважно квіткові композиції, які не мають прихованого змісту. Традиційні кольори включають червоний, чорний, жовтий, зелений та синій. Ці барви відображають радість, життєву енергію та оптимізм українського народу. Один елемент розпису ніколи не накладається на інший. Масивніші розміщуються завжди знизу, тобто чим вище, тим дрібніші деталі.
— Я сама дуже люблю користуватися посудом і виробами із розписом. Від цього я отримую естетичну насолоду. Тому хочу, щоб і люди користувалися ними в повсякденному житті. Адже саме так робили наші пращури, — пояснює Анна. — Спочатку мала намір перетворити це хобі на свій заробіток. Але коли спробувала їх дарувати, то зрозуміла, що отримую від цього більше задоволення. Якщо уже продаю, то гроші йдуть виключно на благодійність. Виріб тішить свого власника, а кошти стають маленьким внеском у добрій та необхідній справі. Саме тому час від часу влаштовую на своїй сторінці в Instagram різні лотерейки. Також не оминаю місцеві благодійні ярмарки. Адже допомога ЗСУ — це обов’язок кожного з нас.
Анна проводила благодійні майстеркласи зі створення писанок. У місцевому будинку культури з дорослими розмальовувала дощечки, з дітками — годівнички. Майстриня ділиться з усіма охочими тим досвідом, який набула. Щоправда, досі скромно називає себе початківцем.
— Для мене особисто петриківський розпис — це неймовірна краса. Йому немає аналогів в цілому світі. А з 2014 року він взагалі належить до нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Петриківський розпис нині має колосальну популярність. Раніше оригінальною петриківкою вважався виключно орнамент на білому фоні. Проте в сучасному світі він набув шаленої популярності саме на чорному. Тому можу сказати, що розпис зберіг свою класичну форму й осучаснився, — продовжує майстриня.
«Фотографія має здатність зупиняти час. Тому люблю фіксувати моменти»
Окрім петриківського розпису, Анна Машіро захоплюється фотографією. Це мистецтво теж опановувала самостійно.
— Просто люблю закарбовувати гарні моменти в знімку. Мої рідні і знайомі вже звикли, що я завжди і скрізь суну свій ніс, — сміється жінка. — Знімаю всіх і все, що мене захоплює. Більшість не помічають ту красу, що довкола. От коли вона вже в кадрі, то тоді вже «вау». Хоча хвилиною раніше були переконані: нічого особливого. А я завжди повторюю: «Краса в очах того, хто дивиться». Якщо ти бачиш прекрасне, то це лише тому, що воно живе в тобі. Найбільше обожнюю фотографувати старовинні речі, хати, фіранки та підвіконня, від яких віє давниною. Фотографія має здатність зупиняти час. Тому люблю фіксувати моменти.
Ще одне незвичне хобі мисткині — розмови з місцевими бабусями. Вони — носії локальної історії, тож часто записує з ними інтерв’ю:
— Я завжди їх підстерігаю. Як тільки мої бабусички зберуться на лавочках, я за телефон і до них. А вони сидять такі файні в квітчастих халатах, українських хустках, валяночках чи капцях. Фотографую, знімаю, теревенимо разом. В мене цілий архів таких сільських інтерв’ю з старенькими. Моя улюблениця — бабця Женя. Саме її фото з козою принесло перемогу моїй донечці у номінації «Репортажний портрет» на обласному етапі Всеукраїнського заочного конкурсу робіт юних фотоаматорів «Моя країна — Україна». Вона така балакуча, мудра, все про всіх знає. Можна історію села та його жителів з її розповідей написати. Дуже цікава співрозмовниця. Через років 10-15 таких бабусь більше не залишиться. А покоління після них — це вже зовсім інші люди. Тому це наша історія.
«Співала дітям автентичні та повстанські пісні замість колискових»
Ще більше в українську культуру жінка закохалася після поїздки в село Вичівка Вараського району на Рівненщині. Під самим лісом на хуторі кожен двір, каже жінка, переповнений українським декоративно-ужитковим мистецтвом. Треба лише вміти це помічати.
— Там життя ніби застигло у минулому столітті: чорні небілені хатки та віконниці, похилені парканчики та купа різного збіжжя на подвір’ї. Дерев’яні колишні вікна ніби мають очі. Натомість сучасні пластикові — в них ніби катаракта, вони сліпі. Тут переважно живуть старші люди, тому все якось так по-старечому. Немає в селі жодного кам’яного паркану — лише дерев’яні, плетені з дроту чи лози. На цих стареньких парканах висять банячки, глечики. Біля хвіртки росте калина. Розпанахані ворота, на яких зачеплені ланцюги, призначені для випасу худоби. Попід хлівами стоять балії, вози, лопати, інше знаряддя, — з особливим захопленням розповідає жінка.
Анна й собі почала колекціонувати глиняні глечики та баняки. Відреставрувала їх, покрила петриківським розписом. На кухні постелила старовинний килим із мішковини, вишитий хрестиком вручну. Там же розмістилася колишня цегляна плита, викладена керамічною плиткою. У майбутньому жінка мріє замінити її на старовинну українську піч, біленьку та розмальовану петриківкою.
— Українська творчість — це наша візитівка в світі. Я дуже люблю старі, автентичні та повстанські пісні. Переписую собі їх у зошит, вчу сама та з народження співаю дітям перед сном замість колискових. Нині вони вже школярі, проте я продовжую це робити. Їм це подобається. Тепер співаємо разом. Я прищепила своїм дітям любов до української народної пісні. А сама ще й почала співати в місцевому народному хорі. Для себе я часто влаштовую фотосесії в стилізованому сільському стилі. Мені взагалі іноді здається, що я не в ту епоху народилася. От би закинути мене кілька поколінь тому. Це би точно було моє, — підсумовує Анна.
