На початку вторгнення 30-річний Олексій записався у Костопільський батальйон територіальної оборони.
— Коли це все почалося, то нас прикомандирували до бойового загону. Ми з хлопцями зачищали від окупантів околиці Чернігова і інших населених пунктів. А з кінця березня вже працювали під Києвом, — ділиться захисник.
Коли ворога відкинули з цих регіонів, то Олексія відпустили назад в батальйон.
Дорогою він ще вирішив навідатись в селище Димер на Київщині, де колись допомагав будувати церкву. Йому було цікаво чи доробили її, бо там залишилося лише пошпаклювати та оформити іконостас.
— Але результату так і не побачив. Від церкви лишилися тільки руїни й поруч три хрести, під яким поховали вбиту сім’ю священника. Росіяни по храму працювали з танка. Тепер ні церкви, ні хати, ні священника, – з болем згадує воїн.
На усіх наступних напрямках Олексій вже працював зі своїм батальйоном. Доводилося виконувати різну роботу: і сидіти в окопах, і збивати дрони довкола спостережного пункту, і вивозити побратимів.
Бувало так, що кілька діб доводилось не спати, бо постійно на рації і потрібно когось вивозити. Бувало, що й самого евакуйовували. І хай би як складно не було, але цей чоловік точно розуміє, що всі мусять працювати на перемогу і він робить усе, що вміє, аби вона таки настала.
