41-річний Андрій родом із Дубенщини. Має два позивних – «Гриня» і «Борода», які прикріпились до нього ще з 2014 року.
До мобілізації працював у різних сферах. Ніколи не був одружений, але мріє про створення сім’ї та народження дітей. На початку АТО був мобілізований до лав ЗСУ. У свій час демобілізувався, намагався адаптуватись до цивільного життя, але через 5 років повернувся в ЗСУ і проходить службу у 23 інженерно-позиційному полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України.
До «інженерних військ» я служив у «піхоті». Був стрільцем-санітаром. Пройшов Луганськ та інші «гарячі точки». На війні втрачав побратимів. І це найважче. Усі, хто з нас залишився стали справжніми братами. Ми започаткували собі традицію: два рази в році зустрічатися у місті Лева. 16 серпня, коли у 2014 році був наш перший бойовий виїзд і на Покрову – в День захисника України. Війна навчила нас ще більше цінувати життя і тих, кого любимо”.
Далі почалось широкомасштабне вторгнення росії в Україну і боротьба за волю рідної держави.
Знаєте, тодішнє АТО сильно відрізняється від теперішньої війни. Тоді теж було важко, але не було атак авіації й навіть таких розрух, які є зараз. Сьогодні ворог ще наполегливіше і з більшою ненавистю намагається знищити Україну та все українське”, – розповідає водій одного із підрозділів полку, старший солдат Андрій.
Про ранок 24 лютого 2022 року військовослужбовець каже так:
Цей ранок запам’ятається на все життя. Він був напружений. Важко було повірити в те, що відбувається. Я приїхав у військову частину. Нас почали готувати до ротації. Оголосили про укомплектування полку. До нас почали приєднуватись добровольці.
Пам’ятаю, як я разом із побратимами поїхав у «першій хвилі» на схід України. Виконував бойові завдання працюючи на техніці та з лопатою чи сокирою в руках. Будував бліндажі, копав окопи та траншеї. Так і донині. Мої побратими, які були зі мною в АТО, теж повернулись в ЗСУ. Багато з них приїхало з закордону й хто де міг записувався у різні частини.
І на даний час пішов третій рік, як ми робимо все можливе, а інколи й надможливе, аби здобути справжню волю для України. Я тут, бо не хочу, щоб наступні покоління знали, що таке війна. Не хочу, щоб моя мама чула і бачила те, що відбувається там, де ступила нога москаля».
І хоча Андрій повернувся із двотижневої відпустки, але втома дається взнаки. Та чоловік не нарікає:
Я не шкодую про те, що зараз в ЗСУ. Від долі все одно не втечеш. Хтось рано, хтось пізніше, але тут будуть всі, хто не згідний коритись російській федерації. Не думаю, що хтось хоче жити в окупації. Бо там, де москалі – там плач і розруха. Тому єднаймося, щоб разом зупинити ворогів і нарешті почути таке довгоочікуване слово – «ПЕРЕМОГА!». Нехай здійсниться мрія мільйонів українців!”
За матеріалами служби звʼязків із громадськістю 23 інженерно-позиційного полку.
