Галина Занозовська з Тинного в молодості.
Галину Занозовську з Тинного в малолітньому віці разом із сестрами викрали в Сибір. Там дівчинка провела три роки свого дитинства — із взуттям та іграшками з ганчірок. Тоді, під час Другої світової, більшовики вбили її старшого брата. Нині, у 2022-му, росіяни забрали життя її сина — Михайла Занозовського.
Тинне під час Другої світової
Бабуся стала свідком Другої світової війни. Іронічно, що в неї такі ж прізвище, імʼя й по батькові, як і в мене, — Занозовська Галина Михайлівна. Вона народилася 5 липня 1938 року (хоча за даними в документах у 1940-му) в селі Тинне, що на Рівненщині.
1938 рік в Україні був часом посилення сталінських репресій і політичних переслідувань. Тоді тривав Великий терор, під час якого у країні заарештували і розстріляли тисячі людей, зокрема інтелігенцію, партійних діячів і військових. Влада продовжувала політику колективізації й репресій проти селян, а це призводило до значних соціальних і економічних проблем. Водночас в Україні зростав рівень цензури, проводили культуральну русифікацію, обмежували використання української мови і тривав процес індустріалізації. Разом із тим на Закарпатті проголосили автономію, що тимчасово відродило українську національну ідентичність. Проте період був сповнений великими втратами і політичними репресіями.
Громада села в ті час була під польською владою, тож багато чоловіків служили в їхній армії. У Тинному діяли дві польські школи. Там викладали виключно польською, української ж було лише два уроки на тиждень. Тоді село також визнали важливим військово-стратегічним обʼєктом. Там збудували тринадцять дотів — довгострокових опорних точок, а також два шлюзи-мости, щоб у разі потреби створити водний барʼєр проти вторгнення зі сходу. Через них проходила вузькоколійка в Немовичі. І задіяними в цих роботах були кілька сотень військових. Їхні казарми, спортмайданчик і їдальня були розташовані на Лисій горі, де залишки цих споруд є й досі.
В тісноті, бідноті, але злагоді
У сімʼї, крім Галини, було ще шість дітей: Настя, Лекс, Іван, Хавра, Дуня й Павліна — останній згодом змінили імʼя й вона стала називатися Ніною. У будинку мешкали вони та ще два рідних дядьки з родинами. Жінка розповідає: жили в тісноті, бідноті, але у злагоді між собою та із сусідами. Галина Занозовська народилася 1938 року. Її старший брат Іван був воїном УПА — армії, метою якої було відновлення української державності. Був водієм і кіньми підвозив солдатам УПА їжу на їхні позиції.
— Він ще був молодий. Батько казав: «Як він буде воювати?». Тодішні бійці армії сказали: «Він не буде воювать, буде доставлять продукти. А що ви думали, ми для вас Україну будем будувать?» Та й забрали Івана, — ділиться спогадами Галина.
1941 року фашистські війська пройшли селом без відчутної шкоди. Але мешканці памʼятають: коли прийшла звістка, що німці через Случ переправляються в Тинне, разом із дітьми ховались у лісах. Одна із причин — там базувалися повстанці. Гітлерівці заходили до хат, просили «млєка» і «яйка». Добродушні жителі не могли відмовити, а деякі місцеві доносили на юнаків і дівчат: показували місця, де ті ховалися. Виживати було важко, все було в занепаді.
Вкрали дітей, поки батьків не було вдома
Найжахливіший спогад стався з Галиною в шестирічному віці після смерті старшого брата. 15 вересня 1944 року його вбили більшовики, які переходили канаву. Іван тоді віз продукти військовим. Коли згодом із матірʼю вони ходили по гриби і проходили повз ту дорогу, завжди плакали. Брата довго не могли знайти, тож похоронили лише згодом.
23 вересня сімʼю розбудили більшовики. Вони прийшли, коли батьків не було вдома — поїхали на базар в інше село й вважали, що дітей без батьків не заберуть. Вдома лишилися дядько Тиміш із дружиною та двома дітьми, а також брати й сестри Галини. Старші — Настя і Лекс — почули, що хтось іде додому і зуміли втекти городами в ліс. Молодші мирно спали і прокинулись, коли по них вже прийшли. «За шкірку взяв і вкинув у віз» — так пригадує бабуся їхнє викрадення більшовиками з дому. Тоді забрали дядька із сімʼєю, Дуню, Павліну і Галину. Довкола ж зібралося багато людей, які намагалися якось їх врятувати.
— Як зараз бачу: виїхали ми з двору на вулицю. Тоді сусідка наша підстерегла, зуміла за руку витягнути Дуню й бігом заховати у себе вдома. Коли вже від’їхали від дому, нас почали перераховувати й помітили, що когось одного нема. От тоді вони в пошуки. Сусідка побачила, що йдуть троє й шукають по хатах вкрадену дівчинку. Вона швидко насипала в тарілки якоїсь їжі і посадила Дуню разом зі своїми чотирма дітьми. Коли прийшли до сусідки, вона сказала, що всі діти — її. І все, туди більше не приходили, — розповідає про порятунок сестри Галина.
«Буду кидати по одному дітей»
Коли їхня мама прийшла додому й дізналась, що дітей забрали, пішки з Тинного дісталася Сарн. Там їй сказали, що поїзд уже 20 хвилин як відійшов. Дорогою один із чоловіків у поїзді хотів утекти. Він розбудив двох дівчат, відчинив двері у вагоні і сказав синові: «Стрибай перший, а я буду кидати по одному дітей». Це почула жінка, яка не дозволила так зробити: «Хай ми не повернемося, але діти колись виростуть і зможуть потрапити додому, нащо їх калічити». Про тяжку дорогу до Сибіру бабуся розповідає, як про події зі страшного пригодницького фільму:
— Везли нас товарняком. А їжа? Досі в роті смак тої іржавої тюльки. Павліна в таких умовах страшно захворіла. Поїзд спинився в Омську і чотирирічну дівчинку прийшли забирати лікарі швидкої. Старша сестра тримала Павліну і кричала «Бандіти, не віддам!» Вони дали адресу, де будуть лікувати дитину і забрали. А ми поїхали далі — в Іркутськ.
Повернули Павліну вже Ніною
Старша сестра Хавра після приїзду до Східного Сибіру написала листа додому й розповіла, що трапилося з Павліною і за якою адресою її шукати. В Омську проживав дядько Галини, якого колись вивезли туди на трудові роботи. Він отримав листа з України й розпочав пошуки дівчинки по всіх лікарнях Омська. В одному з медзакладів він запитав, чи не було там Євтушиної Павліни Михайлівни. Тоді лікарі глянули в документи і сказали: «Була. Євтушенко Ніна Михайлівна з України». Дівчини чомусь змінили імʼя і прізвище та відправили у дитбудинок.
Тоді дядько розпочав пошуки Ніни-Павліни по дитбудинках. В одному з таких Степан побачив військового, за його словами «точно з вищої касти», який тримав на руках дівчинку. І хоча дядько ніколи не бачив Павліну, зрозумів, що це його кров. Військовий мав намір удочерити Павліну. У приймальні дитбудинку її називали «Нина с окраины» й говорили, що навіть близькому родичу вже не віддадуть. Утім погрозами і благаннями дядько домігся того, щоб забрати Павліну, тривалий час її лікував і відгодовував, а тоді повернув додому, але вже Ніною… Пекло холодного Сибіру, на щастя, скінчилося для дівчинки, так і не розпочавшись. А для моєї бабусі це був лише початок. Вона разом із 13-річною сестрою Хаврою лишилася у Сибірі.
— Хавра вельми плакала. Тоді до нас підійшли дід з бабою — вони були гуцули, і покликали нас до себе в барак. Казали, шо мене будуть глядіть, а Хавра, бо старша, буде працювати, — ділиться Галина.
Спогади Галини про Сибір
Хаврі було лише 13. У такому віні вона тяжко трудилася на господарствах росіян. Іноді їй дозволяли брати за це якусь їжу, наприклад, картоплю. У Галини взуття не було. Одного разу вона із ганчірками на ногах вийшла на вулиці і через сильний мороз просто ногами примерзла до землі:
— Не знаю, шо робити, бо ж, якщо зніму ті ганчірки, то змерзнуть ноги. Стою і плачу, аж тут ідуть охоронці, підійшли, побачили, що трапилось і занесли мене в коридор. Тоді вийшла Хавра і сама почала плакати. Ну що ж вона могла зі мною зробити, коли вона сама ще дитина?
Бабуся ділиться спогадами про пару з Гуцульщини, з якою вона разом із сестрою мешкала в одному бараці:
— Дуже добрі були люди. Жінка із круглої тертки зробила мені колиску, то я гойдала її. А з ганчірки зробила ляльку, якою я постійно гралася.
Повернення згадує зі сльозами на очах
Життя на чужині тривало майже три роки. Три жахливих роки з дитинства Галини. Три роки підліткового віку для Хаври. Забрали їх тоді, коли з України прийшли документи про незаконне виселення. Додому змогли потрапити у 1946 році. Цей момент бабуся згадує зі сльозами на очах:
— Зібралась повна вулиця людей. Їхали кіньми і неможливо було заїхати у двір. Я лиш одну сусідку впізнала, інших вперше бачила, але вони зразу нас забрали до хати і поклали на піч, бо замерзли.
Документ, який підвтерджує незаконне виселення.Фото: Галина Занозовська
Коли Галина повернулася додому, війна вже закінчилась. Але пригадує надзвичайно вродливого чоловіка, якого в село привезли більшовики на впізнання — буцімто він бандерівець. Дві доби він сидів посеред села. Місцевим дозволили давати йому лише вожу. Пізніше зʼясували, що він був лісівником, а знайшли його в лісі і прийняли за постанця. Чоловік так і помер там у селі, під хвірткою… І навіть після завершення війни в селі висіло оголошення: «Хто з повстанців добровільно здасться — того буде прощено». Тих, хто здавався, садили у вʼязницю, тих, хто не хотів, — розстрілювали.
«Хай би він ще раз вмер»
Сімʼю Галини в селі називали бандерівцями. Пригадує, що мати писали лист у вищі органи, де отримала відповідь, що має право подати через це в суд. Називали їх так через те, що брат служив в УПА. Проте тривало це недовго. Батько влаштувався в колгосп, як каже бабуся: «За жменьку зерна». Сімʼя бідувала, іноді й голодувала. І попри це дітей виховували українцями. Усі ходили до школи і старанно навчались, звісно, наскільки це було можливо.
— Прийшла якось в школу і нам сказали, що помер Сталін. Дивлюсь на дітей — усі ридають, то і я навіщось почала плакать. Потім думала, хай би він ще раз вмер, — пригадує шкільні часи Галина.
Коли стала старшою, то ніколи не підтримувала радянську владу. Ділиться, що «на шиї ніколи не було галстука, я не хотіла бути ні комсомолкою, ні піонеркою — це позор». Якось, коли вже працювала у школі, йшла із колегою по подвірʼю й побачила сильно пошкоджений вітром прапор радянського союзу. Тоді сказала: «Ото чорт чорта потріпав!».
Друга війна на 84-му році життя
Натерпілася Галина в житті немало: бідність, голод і холодний Сибір. Але хто ж знав, що страшна війна зустрінеться їй ще на 84-му році життя. У неї пʼятеро дітей, серед яких Михайло — мій тато. Він закінчив автодорожній технікум у Рівному, працював будівельником. Любив роботу в полі, був гарним господарем і майстром на всі руки. Розумний, завжди веселий і щирий. Ще на початку повномасштабного вторгнення росії вступив у лави ЗСУ, хоча сімʼя, зокрема бабуся, були не в захваті від цього рішення. Завжди казав: «Якщо не я, то хто?». Служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Пройшов пекло Луганщини і зміг вирватися з оточення. 30 серпня, під час контрнаступу на Херсон, Михайло загинув. Минуло два роки, але я досі зі сльозами на очах ставила бабусі питання про мого тата. Вона ж досі зі сльозами на очах згадує свого сина і, здається, чекає…
Михайло Занозовський, який загинув під час контрнаступу на Херсон.Фото: Галина Занозовська
Нині воює двоє внуків моєї бабусі. На питання, що має статися, аби війни нарешті припинилися, Галина відповіді так не знайшла. Каже: «Я вже навіть не знаю, мабуть, так буде завжди…». Проте ніхто з нас не може падати духом. Ми живемо завдяки тому, що хтось поклав за нас свої життя. Завдяки моєму тату, який загинув під Херсоном. Завдяки моєму дядьку, який загинув на Донеччині. Ми живемо завдяки тим, хто досі тримає оборону.
