Вихованець київського «Динамо» Станіслав Кочубинський, який у 70-х роках застав появу на тренерському містку Лобановського, на собі відчув тренування, які футболісти прозвали «тестом смерті», був очевидцем перших тріумфів киян на міжнародній арені — у Кубку Кубків УЄФА і Суперкубку Європи 1975 року, був одноклубником праймового Блохіна часів «Золотого м’яча».
Станіслав Кочубинський (ліворуч)
«Зробив цікавий фінт, після чого мене відразу зарахували у динамівську футбольну школу»
— Станіславе Олександровичу, для початку розкажіть про ваш шлях у великий футбол.
— Я динамівський вихованець. У 1966 році пройшов відбір і потрапив до футбольної школи «Динамо» (Київ). У 1971 році ми стали чемпіонами СРСР серед юнаків. Фінальні змагання проходили у Києві. Серед учасників були московські «Динамо» та ЦСКА, львівські Карпати, ще хтось. Після того турніру мене відразу зарахували до дублю київського «Динамо». Тож у період з 1971-го по 1978 роки я був у складі славетного київського клубу.
— А як проходив відбір у дитячу футбольну школу «Динамо»?
— У групу підготовки починали брати з 12 років. А до цього у нас був двір, де ми бігали з м’ячем кожного дня, тому приходили на відбір практично підготовленими. Його тоді проводили на стадіоні «Динамо». Пригадую, що на центральній трибуні було близько 500 дітей, які виявили бажання потрапити у динамівську школу. Серед них — і я.
Усю цю купу перемелювали чотири тренери футбольної школи «Динамо»: Євген Котельников, Олександр Леонідов, Анатолій Молотай та Віталій Голубєв. Пам’ятаю, що я вийшов на поле і зробив свій улюблений фінт. Олександр Леонідов підійшов: «Усе, хлопчику, відходь сюди». Потім він сказав, куди мені слід прийти наступного дня.
Основна робота у динамівській школі для нас розпочалася восени, після канікул. Групу, в якій я займався, вів Анатолій Молотай.
— Давайте повернемося у 1971 рік. Вас зараховують у «Динамо» і…
— Весь 1971 рік я перебував у дублі. На поле постійно виходив в основі, все було добре (за підсумками 1971 року дублери київського «Динамо» посіли 5 місце. У 30 іграх здобули 13 перемог, зіграли 10 разів унічию і зазнали 7 поразок, — прим. ред.). А в головну команду «Динамо» почав потрапляти в наступному році.
— Ви добре пам’ятаєте свій дебют?
— Звичайно. В 1972 році старшим тренером «Динамо» був Олександр Олександрович Севідов. Пам’ятаю, ми їдемо на виїзд у Алма-Ату. Я, звичайно, ні на що не розраховував. І тут мене не включають у стартовий склад на матч дублерів, а випускають лише на другий тайм (зустріч дублерів закінчилася з рахунком 0:0, — прим. ред.). Думаю, ну, нічого страшного. Наступного дня заходить у кімнату лікар чи хтось із тренерів і каже: «Ти готуєшся на сьогоднішню гру основних складів». Як виявилося, мало що готуюся, ще й на поле виходжу з перших хвилин.
— Перед цим «Динамо» у чемпіонаті програло дві гри московським клубам, напевно, Севідов вирішив піти на зміни у складі?
— Ні. Там була інша історія. В Алма-Аті була домовленість, що ми з «Кайратом» зіграємо унічию. Справа в тому, що за Кайрат кілька років грав син Севідова — Юрій (1970?1971 роки, — прим. ред.). Вони, напевно, через сина попросили зіграти з ними унічию.
— А ви знали про це?
— Ні. Я не був у тій обоймі футболістів, щоб мені перед грою про такі речі розповідати. У «Кайрата» була хороша команда. У складі багато екс-спартаківців: Осянін, Рожков, Сьомін, Михайлін, Янкін (Юрій Сьомін у тій грі участі не брав, — прим. ред.).
В тому матчі я грав на позиції опорного півзахисника. Діяв надійно. Де якийсь момент — всюди встигав. Там накрив, там підкат зробив, там м’яч вибив. Майже весь матч ми вели у рахунку (На 3-й хвилині гол з передачі Блохіна забив Мунтян, — прим. ред.). І от…
— Як ви зрозуміли, що матч «нечистий»?
— Залишається хвилин 20 до закінчення матчу, я вкотре забираю м’яч у суперника, який рветься до наших воріт, і тут чую, як кайратівець Рожков кричить Мунтяну: «Муня, скажи цьому пацану, що він робить?» Мунтян підходить до мене і каже: «Слава, вони зараз повинні нам забити». А у мене відразу у голові: «Як це — забити?». Коротше, за 10 хвилин до кінця гри Севідов мене міняє. Тільки спустився у підтрибунне приміщення — чую, стадіон «зірвався», вболівальники кричать — гол!
Зіграли ми з «Кайратом» — 1:1. (Згідно зі статистикою того матчу, гол у відповідь Кайрат забив на 69 хвилині, а Кочубинського замінили на 79-й, — прим. ред.). А за п’ять днів ми вже грали у Баку проти Нефтчі, я знову вийшов в основі. Цього разу ми здобули розгромну перемогу 4:1. Три м’ячі забив Володимир Мунтян. Ось такими були мої перші ігри у Вищій лізі
«Коли ми тренувалися, то гравці тбіліського «Динамо» сідали на м’ячі і дивилися на нас витріщеними очима»
— У 1973 році на зміну Олександру Севідову прийшов Валерій Лобановський. Те, що розказують про його тренувальний процес і навантаження, правда?
— У 1973 році Лобановський очолив «Динамо» не на початку сезону, а вже у кінці жовтня, за кілька турів до завершення чемпіонату. До наступного чемпіонату СРСР він готував нас разом із Олегом Базилевичем, який став начальником команди.
Знаєте, у 1974 році ми пережили три такі збори, яких, напевно, не побажаєш навіть ворогу. Зараз, коли згадуєш і аналізуєш те що тоді робилося на тренуваннях, то розумієш, що багатьом ці навантаження потім вийшли боком. Можливо, через це Віктор Колотов помер у 49 років. Валерій Зуєв рано від нас пішов.
Правда, згодом Лобановський переглянув весь той підготовчій процес. Пам’ятаю, якось спілкувався з Володимиром Лозинським, який мені сказав, що такого, як у перші роки приходу Валерія Васильовича у «Динамо», потім вже не було.
— А що такого було у вас?
— У нас були страшні збори — три заняття на день. О восьмій ранку — підйом, зважування, і далі побігли з набивними м’ячами на пісок біля моря на годину. Об 11.00 — друге заняття, а о 17.00 — третє. Так було на першому зборі, який ми проводили у Гаграх.
Умови були важкі — вода, болото. У тебе пара костюмів. Ти приходиш у мокрому, а інший сушиться і не встигає на ранок висохнути. Він ще вологий, а ти натягуєш його на себе. Ввечері прийшов, тільки притулив голову до подушки, очі відразу заплющилися і ти заснув. Чуєш тільки, як тебе будять — і поїхали далі.
У Гантіаді (знаходиться за 21 кілометр від чорноморського курортного міста Гагра, — прим. ред.) ми виконували усю бігову роботу, ще їздили у Леселідзе, де був комплекс стадіонів. Одного разу, коли ми проводили заняття, гравці тбіліського «Динамо», які також знаходилися там, припинили тренуватися. Сіли на м’ячі і дивилися на нас витріщеними очима. Думали, зараз тут хтось помре або ще щось станеться.
— Це правда, що пульс при тих навантаженнях у футболістів сягав за 200?
— Правда. Був у нас такий футболіст — Юрій Ковальов. Якось ми бігали п’ять по триста, так він після бігу сів на лавку і знепритомнів. А ввечері Лобан (Валерій Лобановський, — прим. ред.) каже йому: «У тебе зараз пульс та тиск у нормі — виходь на тренування».
— Які вправи для вас були найважчими?
— Бігова робота. Дивлюся, зараз у сучасному футболі команди готуються по іншому. Вони на певний рівень виходять через ігри. А у нас все це робилося за рахунок нікому не потрібної бігової роботи.
Взяти, наприклад, тест Купера. Сам по собі він нічого не несе. А його у фізичній підготовці ставили на перше місце. Потім усі ці техніко-тактичні заняття, коли треба було пробігти з м’ячем через усе поле і пробити, а за тобою у цей момент хтось із партнерів женеться. Далі заняття у трійках.
Ну навіщо усі ці вправи? Я так розумію, що Лобановський разом з Базилевичем, коли отримали можливість взяти будь-якого футболіста з Союзу, то брали у «Динамо» вже готових гравців. Наприклад, Колотов прийшов у «Динамо», коли вже заявив про себе у Казані. Коньков, як гравець, відбувся у Шахтарі. Цим людям потрібно було дати трохи руху і усе.
— Кажуть, що Лобановський разом з командою бігав на заняттях. Це так?
— Так, бігав. Ми завжди розпочинали роботу на Конча-Заспі відразу після Нового року — 2 січня. Це зараз там усе забудували, а тоді навколо були суцільні луки. Ось ми бігали там разом із Лобановським. Бувало, що у Лобановського починалася кровотеча носом.
— І як він на це зреагував?
— Та ніяк. Голову відкинув назад, ватою носа заткнув і побіг далі. Такий характер у нього був.
— Розповідають, що Лобановський, коли був гравцем, не дуже любив фізичні навантаження?
— Пам’ятаю, як у 1966 році я побачив Лобановського на стадіоні «Динамо», коли він грав вже за Чорноморець. О дев’ятій ранку у них був підйом і вони виходили на зарядку. Лобановського було легко розпізнати, тому що він був рудий. Дивлюсь, він іде останнім і вуха тре, а сам такий сонний.
Дійсно, сам він не дуже любив зарядку, усякі бігові вправи. Але потім, коли сам став тренером, то все це переклав на плечі своїх підлеглих. Однак треба віддати належне — голова у Лобановського дійсно була світла. Коли пішов із життя Молотай і ми поховали його, то на поминках за столом сиділа дружина Базилевича. Так вона надто відверто сказала, що усі лаври того успіху «Динамо» дісталися Валерію Васильовичу, а інші залишилися у затінку. Насамперед, Базилевич, якого потім в 1976 році незаслужено відправили у відставку.
Нещодавно спілкувався з Володимиром Онищенком, так він мені сказав, що уся та методика тренувань розроблялася і розписувалася Анатолієм Зеленцовим та Олегом Базилевичем, а Лобановський був як бульдозер, який все це штовхав.
— Розкажіть, як «Динамо» Лобановського розпочинало готуватися до сезону?
— У Києві на горі над Центральним стадіоном були два корти, там зазвичай проходили наші перші заняття відразу після Нового року. Працювали там ми приблизно до 20 січня. Коли прийшов Лобановський, то команду розділили на дві групи. У кожній по 50% попереднього основного складу і 50% футболістів з дублю. Одна група розпочинала заняття об 11.00, другі трохи пізніше, десь о 12.30.
Із того, що було на тих заняттях, я на все життя запам’ятав один тест. Він виконувався кожним гравцем упродовж восьми хвилин. Розмір майданчику — метрів 35. На одній частині ти набиваєш м’яч 20 разів, після цього можеш іти пішки або бігти на іншу частину площадки, де стояв бар’єр та 16-кілограмова гиря. Там ти робиш 20 стрибків через той бар’єр, а потім 20 разів відштовхуєш від грудей ту гирю. Скільки було таких повторів я не пам’ятаю, просто їх ніхто не рахував.
Пам’ятаю, я був у першій групі, а друга група в цей час сиділа і на все це дивилася. Потім, коли ми виходили після усього цього, я глянув на їхні обличчя, так вони були білими. У хлопців був стрес від того, що попереду їх чекає вся ця робота. Краще було б, щоб вони не знали, що будуть робити.
— Були такі, що не витримували все це?
— Леонід Буряк був у нашій першій групі, так він останні рази не міг відштовхнути від грудей гирю. А Лобановський стояв над ним із секундоміром і казав, що це треба обов’язково зробити. І ось Буряк поставить цю гирю, трохи відпочине і далі якимсь чином відштовхне її від грудей. Зрештою, він таки виконав ту вправу. Для чого це потрібно було, я не знаю. Можливо, для перевірки характеру.
«Після перемоги у Суперкубку нас повезли на базу і видали по 400 рублів»
— Хто з футболістів «Динамо» був вам найближчим?
— Однозначно це — Трошкін. Ще — Матвієнко. Зараз — Онищенко. Коньков, безперечно, теж. Був…
— Які гроші вам платили у «Динамо»?
— У 70-ті роки ХХ століття в «Динамо» існували ставки. В дублі зарплата у мене була 130?150 рублів. Коли грав у основному складі — 250. Як правило, за кожну перемогу гравці «Динамо» отримували преміальні. Платили тільки тоді, якщо ти брав участь у матчі. Додатково нараховували 100 рублів, після відрахувань, на руки виходило чистими — 87. Крім того, в «Динамо», якщо ми виконували план по набору очок, який встановлював Лобановський, то у кінці місяця нам доплачували ще по 250 рублів.
— За перемогу над «Спартаком» давали більше, ніж над іншим суперником?
— Ні. Преміальні були такі ж самі.
— За міжнародні матчі що отримували?
— Коли грали за Суперкубок з «Баварією», то на першу гру у Мюнхен я не їздив. Потім хлопці розповідали, що по приїзду у Німеччину їм дали долари, але небагато. По-моєму, по 200. У Києві у матчі відповіді я сидів у запасі. Добре пам’ятаю, що після перемоги нас привезли на базу і видали по 400 рублів. Це було смішно. Ось така ціна за виграш Суперкубка УЄФА.
— Запасним гравцям теж заплатили?
— Так. Мені також дали.
— У проміжку між іграми за Суперкубок ви грали матчі в Кубку чемпіонів. Якими були преміальні за прохід грецького «Олімпіакоса»?
— У Греції я відіграв весь матч. Там нам дали премію по 300 доларів (на той час 1 долар в СРСР оцінювався в 75 радянських копійок. Тобто преміальні у перерахунку на рублі складали 225, — прим. ред.).
— Гра з «Баварією» у Києві чим запам’яталася?
— Я спостерігав за гравцями «Баварії», коли у них була розминка перед грою. Насамперед, як розминався Франц Беккенбауер. Він почергово віддавав передачі зовнішньою стороною стопи — «шведкою» — двом людям, які його розминали. Беккенбауер відпрацьовував удари і передачі саме «шведкою». Виконання такого удару або передачі свідчать про високі технічні здібності футболіста. Це те, чого я не бачу сьогодні у дитячому футболі. Дивлюсь матчі ДЮФЛУ і там нема, щоб хтось міг «шведою» віддати передачу.
— «Баварія» вас вразила?
— «Баварія» була суперклубом — переможець Кубка європейських чемпіонів. У складі «Баварії» на той момент значилися п’ять чинних чемпіонів світу — Беккенбауер, Мюллер, Майєр, Шварценбек, Капельман. Але той момент, коли Блохін отримав пас з глибини поля і на швидкості втік від Шварценбека, а потім сильно і влучно пробив у ближній кут, був унікальним і ключовим у київському матчі.
— Що було у роздягальні після гри?
— Феєрверк! Передати все це я не можу. Для того, щоб все відчути, треба було там бути.
— За скільки днів вас закривали на базі?
— За тривалістю найдовший заїзд був саме перед Суперкубком. Ми заїхали на базу днів за п’ять до гри у Києві і там сиділи, тренувалися.
— Невже дорослі хлопці це просто так витримували?
— Був такий момент: на вечірньому тренуванні Блохін щось зайве промовив, не так висловився. Точно не скажу, що там відбулося, але Лобановський у пориві гніву сказав йому: «Забирайся геть звідси!». Уявляєте, гравця, який потім вирішив долю Суперкубка, Лобановський хотів вигнати напередодні вирішальної гри (у двох матчах Блохін забив у ворота Баварії всі три м’ячі 1:0 і 2:0, — прим. ред.)! Ось такі були методи у Валерія Васильовича. У моєму розумінні Лобановський був алігатор. Він пригнічував все і всіх.
— Чим закінчилася та історія? Блохін вибачився?
— Нічім серйозним. Все зійшло нанівець. Блохін не вибачився і, звичайно, нікуди з бази не поїхав.
— Скажіть, як часто футболістів «Динамо» штрафували?
— Штрафи, звичайно, були. Була одна історія, коли Лобановський оштрафував і мене.
— За що?
— У міжсезонні ми були в Іспанії. У Вальядоліді проходив турнір, нам заплатили десь по 200?300 доларів за участь в ньому. Лобановський сказав нам: «У день гри ніхто ні в які магазини не виходить». А я взяв і вийшов. Магазин був поруч з готелем, де ми жили.
— Що то був за магазин?
— Магазин платівок. Одягнув навушники — за кордоном це вже практикували — послухав одну, другу, третю платівку. Мені, як і всім, подобалася молодіжна хітова музика. Не втримався й купив, ту яка мені сподобалася. Коштувала вона п’ять чи десять доларів. Повертаюся до готелю з пакетом, в якому конверт з цією платівкою, а там у холі сидить Лобановський. Побачив мене і каже: «Я ж попереджував, що з готелю ніхто нікуди ні на крок!». Слово Лобановського було для нас законом.
— І який Лобановський вам виписав штраф?
— Оштрафував на 20 доларів.
— Що у середині 70-х ви везли з-за кордону в СРСР?
— У Союзі тоді основний дефіцит був на одяг і побутові товари. Перед поїздкою ми в Союзі купували валюту. Хтось 100, хтось 200 доларів. За кордоном зазвичай купували щось невелике. Десь джинси собі купиш, якусь кофтинку мамі. Хтось якусь апаратуру міг привезти. Джинси в СРСР можна було продати за 180 рублів, а там, наприклад, у Західній Німеччині, хороші джинси коштували десь близько 30 марок.
«Перед грою у Москві підійшов Лобановський і сказав, що на матч я виводжу «Динамо» з капітанською пов’язкою»
— Голів у вашій біографії не так багато. Однак були такі, які вирішували долю матчу. Пам’ятаєте їх?
— Найбільш пам’ятний, звичайно, той, який я забив московському «Спартаку» у 1976 році. Грали у Москві. У 1976 році у Союзі гралися відразу два чемпіонати — весняний, та осінній. У весняному Лобановський більше використовував тих людей, які грали за дубль, поки основні готувалися до Олімпіади, яка мала пройти у Монреалі.
Гра із «Спартаком» для нас була ключовою, тому ми вийшли основою. З резерву Лобановський на гру поставив, здається, тільки мене. Під час матчу у мене було кілька моментів, щоб забити. В одному з них я намагався перекинути м’яч через спартаківського голкіпера Владющенкова, але не влучив у ворота. Після цього до мене підбіг Віктор Матвієнко і сказав: «Слава, я тебе після гри вб’ю».
І тут ми отримуємо право на кутовий, Володимир Веремеєв подає і я забиваю гол. У результаті перемога 1:0.
— У 1976 році ви були капітаном «Динамо». Вас обирали чи призначили?
— Це було рішення Лобановського. Ми приїхали на гру з московським «Динамо». Перед матчем у їдальні Лобановський підійшов і сказав мені: «Слава, на сьогоднішню гру ти виводиш команду з капітанською пов’язкою» (у якості капітана Кочубинський провів 10 матчів за «Динамо», — прим. ред.).
— Як у Ташкенті в 1975 році київське «Динамо» примудрилося програти з рахунком 0:5?
— Буду говорити тільки про себе. Перед цим я відіграв весь матч за дубль, який ми виграли без питань (1:0, — прим. ред.). Після гри пішли у місто. Ходили по базарах, купували фрукти, овочі. Посиділи у Чайхані, спробували місцевий плов.
Повертаємось у готель, на вході стоїть другий тренер «Динамо» — Олександр Петрашевський і відразу до мене: «Де ти ходиш?» Питаю у нього: «Що трапилося?». Каже: «Ти завтра виходиш у основному складі». Коротше, Колотов не приїхав у Ташкент, тому мені знову треба було виходити на поле.
Знаєте, мені здається, що ту гру ми просто здавали «Пахтакору» (крім Колотова, у динамівців на матч із «Пахтакором» не вийшли ще четверо ключових гравців: Рудаков, Веремеєв, Трошкін і Матвієнко, — прим. О. П.).
— Коли рахунок 0:5, хіба то гра з розряду тих, яку здають?
— Точно не можу сказати, але розмови такі йшли від людей, які все це бачили (Пахтакор до цього не перемагав вподовж двох місяців і йшов у зоні вильоту, — прим. ред.). Нам того вечора так по голові надавали! У них цей Хадзіпанагіс так Сашка Даміна відвозив.
Мені довелося грати проти Михайла Ана, а він такий хитрий та швидкий (забив два м’ячі, — прим. ред.). Можна сказати, що то був не наш день, а у «Пахтакора» все виходило. Потім у Києві був розбір польотів.
— Особисто до вас у Лобановського були питання?
— Були. Але я нагадав йому, що напередодні відіграв два тайми за дубль, а потім два тайми довелося грати за основу. Ми у Ташкент на ейфорії приїхали, після перемоги у Суперкубку. У чемпіонаті йшли на першому місці з відривом (за чотири тури до завершення чемпіонату мали п’ять очок переваги над «Шахтарем» і дві гри у запасі, — прим. ред.). Попереду через п’ять днів на нас чекав відповідальний матч у Кубку чемпіонів проти ісландського «Акранеса» (перемогли «Акранес» 3:0, — прим. ред.).
— Чому пішли з «Динамо»?
— Я відчував, що не готовий до основного складу — як по грі, так і психологічно. У 1978 році Лобановський відпустив Трошкіна, Матвієнка та Ковальова у «Дніпро». Пам’ятаю, він викликав мене до себе і сказав: «Пограєш або у „Дніпрі“, або у „Шахтарі“, а ми будемо стежити за тобою». Але я не поїхав у «Дніпро», не захотів. Взяв і здуру подався у «Кайрат».
— Що спричинило такий вибір?
— Це Олександр Хапсаліс нарозказував мені, як все добре у «Кайраті». Ох і налітався я там літаками! Від Києва до Алма-Ати п’ять годин льоту.
— Все ж таки, чому ви обрали не «Дніпро» і «Шахтар», а «Кайрат»?
— Поїхав у Алма-Ату за грошима і машиною. У «Кайраті» я отримував разів у п’ять більше, ніж у київському “„Динамо“».
— В Алма-Аті вам відразу дали машину?
— Так. ГАЗ 24 — «Волгу». На той час це були так звані підйомні.
— Станіславе Олександровичу, нині ви…
— Нині я перший віце-президент Дитячо-юнацької футбольної ліги України. Займаюся питаннями проведення чемпіонату України серед дитячо-юнацьких спортивних закладів в п’яти вікових категоріях для футболістів — U-14, U-15, U-16, U-17 та U-19.
Зараз готуємося до визначення та нагородження лауреатів конкурсу найкращих гравців і тренерів ДЮФЛУ сезону 2023/24 рр. — «Золотий м’яч ДЮФЛУ», який пройде у Будинку футболу у кінці листопада. Це у нас буде вже четверте таке обрання.
Якщо згадати минулі подібні заходи, то ми вгадали майже з усіма лауреатами. Так, під час першої церемонії 2017 року ми нагороджували Георгія Цітаішвілі та Владислава Супрягу, які згодом забили вирішальні м’ячі у фіналі чемпіонату світу U-20. На другій церемонії нагороджували тих, хто зараз є гравцями національної збірної України — це Анатолій Трубін, Ілля Забарний та Георгій Судаков.
Олександр Петров
